Сяйво - Стівен Кінг

бодай-якийсь ажіотаж «Маленька школа», коли Філліс показуватиме її там і там, не хвилює, якщо п’єса кане в забуття, не залишивши по собі й сліду, і всьому цьому Венді вірила також. Уже сам процес його писання подавав їй надзвичайну надію, і не тому, що вона очікувала чогось неймовірного від цієї п’єси, а тому, що таким чином її чоловік начебто поволі причиняв гігантські двері кімнати, повної монстрів. Він уже доволі довгенько налягав плечем на ці двері, і ось вони врешті гойднулися, щоби зачинитися.

Кожний натиснутий ним клавіш причиняв їх щільніше.

— Поглянь, Джеку, поглянь.

Денні сидів нахилений над першою з тих п’яти пошарпаних читанок, що їх Джек був відкопав, нещадно відкидаючи нарите, у незліченних секонд-генд-книгарнях Боулдера. Вони мусили піднести Денні зразу до рівня читання другокласника, що, як вона про те сказала Джекові, здається їй надто амбіційною програмою. Син у них розумненький, вони це знали, але помилковим було б підпихувати його вперед занадто швидко. Джек погодився. Жодного пхання не застосовуватиметься. Але якщо дитина сприйматиме все на льоту, вони до цього будуть готовими. І тепер вона загадувалася, а чи не виявиться Джек і тут неправим?

Скидалося на те, що підготовлений чотирма роками «Сезам-стрит» і трьома роками «Електричної компанії»[100], Денні вловлює все ледь не з лячною швидкістю. Це її непокоїло. На полиці вгорі лежали планер і детекторний радіоприймач Денні, а він занурювався в ці невинні книжечки так, ніби від навчання читання залежало його життя. В інтимному і затишному світлі довгошийої лампи, яку вони поставили в його кімнаті, маленьке личко сина виглядало більш напруженим і блідішим, аніж їй це могло подобатися. Він ставився до всього дуже серйозно: як до читання, так і до тих вправ, що їх цілими аркушами для нього складав тато. Зображення яблука і груші. Внизу великими друкованими літерами акуратним почерком Джека написано слово яблуко. Обведи колом правильну картинку — ту, яка відповідає цьому слову. І їхній син вдивлявся, переводячи погляд з картинок на слово, губи його ворушилися, вимовляючи, а насправді з потом вичавлюючи з себе це слово. І от він уже вміє затиснутим у пухкенькому кулачку товстелезним червоним олівцем самостійно написати майже три дюжини слів.

Палець Денні повільно сунувся вздовж слів у читанці. Над текстом містилася напівзабута Венді картинка, яка нагадала їй часи власного навчання в початковій школі дев’ятнадцять років тому. Хлопчик, що регоче, з кучерявим каштановим волоссям. Дівчинка в короткій сукенці, з білявими локонами, зі стрибалкою в одній руці. Грайливий песик біжить за великим червоним гумовим м’ячем. Знайома першокласникам трійця. Дік, Джейн і Джип.

— Дивися, біжить Джип, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи, біжи. — Він зробив паузу, посунувши палець на рядок нижче. — Дивися… — Він нахилився ще нижче, вже мало не торкаючись носом сторінки. — Дивися…

— Не так близько, доку, — промовила м’яко Венді. — Так можна зіпсувати собі очі. Так…

— Не підказуй мені! — різко скинувся він. Голос стривожений. — Не підказуй мені, мамуню. Я сам впораюсь!

— Гаразд, любий, — погодилася вона. — Але це не має великого значення. Справді, не має.

Не зважаючи, Денні нахилився знову. На його обличчі був той вираз, який зазвичай можна побачити під час вступних іспитів в актовому залі будь-якого коледжу. Їй це подобалося дедалі менше й менше.

— Дивися… ме. Ме. ’. Я. Че. Дивися, ме-ме-я-че? М’яч! — Раптова переможність. Шаленість. Ця шаленість в його голосі її лякала. — Дивися, м’яч!

— Так, правильно, — сказала вона. — Любий, я гадаю, на сьогодні вже достатньо.

— Ще пару сторінок, мамуню? Будь ласочка?

— Ні, доку, — вона рішуче закрила книжечку в червоній обкладинці. — Пора до ліжка.

— Будь ласочка?

— Не дратуй мене, Денні. Матуся втомилася.

— Гаразд, — проте він так само пожадливо дивився на читанку.

— Піди поцілуй батька, а тоді вмийся. Не забудь почистити зуби.

— Йо.

Він побрів, зсутулений маленький хлопчик у піжамних колготках і просторому фланелевому светрі з футбольним м’ячем спереду і написом ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ на спині[101].

Замовкла машинка Джека, і вона почула сердечне «цмок»: «На добраніч, татку».

— Доброї ночі, доку. Як просуваються твої справи?

— Добре. Матуся змусила мене зупинитися.

— Матуся права. Уже перейшло за пів на дев’яту. Ти до ванної?

— Йо.

— Добре. Бо в тебе вже картоплиння з вух росте. І цибуля, і морква, і часник, і…

Гиготіння Денні віддалилося, а потім обірвалося, рішуче пристукнуте дверима ванної кімнати. Джек з Венді не дотримувалися у власних туалетних відправах якоїсь потайливості, але Денні у ванній волів приватності. Ще одна ознака — а вони множилися безперервно, — що поряд з ними інша людина, а не просто перезнятий через копірку двійник когось з них чи комбінація їх обох. Від цього їй було трохи сумно. Колись її дитина стане для неї чужинцем і вона стане для нього чужою… але не такою чужинкою, якою стала для неї її власна матір. Благаю, Господи, нехай у нас так не станеться. Дозволь йому вирости й не перестати любити свою матір.

Джекова машинка знову розпочала свою хаотичну стрілянину.

Залишившись сидіти на стільці поряд зі столиком, за яким читав Денні, вона блукала очима по його кімнаті. Крило планера було дбайливо полагоджено. Великий стіл сина було захаращено стосами книжок-картинок і книжок-розмальовок, старих коміксів про Людину-Павука з напіввідірваними обкладинками, «Крайолами» й навалених безладною купою «Брусків Лінкольна»[102]. Модель «фольксвагена», обережно поставлена поверх цих дрібніших речей, спочивала з усе ще недоторканою целофановою обгорткою. Син з батьком почнуть її складати разом завтра ввечері або ввечері наступного дня, якщо Денні продовжуватиме в тому ж темпі, але аж ніяк не наприкінці тижня. Акуратно пришпилені до стін, там висіли його картинки з Вінні-Пухом, Іа-Іа та Кристофером Робіном, котрим, як вона гадала, доволі скоро на зміну прийдуть плакати й фотографії обкурених рок-співаків. Від невинності до досвіду[103]. Людська природа, бейбі. Хапай і гарчи. І їй так само від усього цього було сумно. Наступного року він уже піде до школи і вона втратить щонайменше половину його, а може, й більше, на користь його друзів. Якийсь час вони з Джеком намагалися зачати ще одну дитину, коли, як їм здавалося, справи у Стовінгтоні йшли добре, але тепер вона знову була на пігулках. Усе таке непевне. Бозна, де вони можуть опинитися