Бранці мороку - Олександр Шевченко

Сходи, що ведуть під землю.

Я озирнулася на двері. Чи варто сказати про це Тані? Ні, краще не відволікати її зараз, коли кожна хвилина на вагу золота. Я сама подивлюся, що там. Ні, ні, панове, жодних дурниць у дусі голосистих героїнь фільмів жахів, з великими бюстами й курячими мізками. Я лише переконаюся, що там дійсно є сходи, що вони мені не примарилися. Може, спущуся на кілька сходинок униз. Гляну, яким чином вони досі так добре маскувалися. І перевірю, чи справді там, унизу, є двері.

Ага, тітки з великими бюстами у вищезгаданих фільмах теж гадали, що чинять розумно. Це не заважало їм красиво й голосно помирати.

Але іншого шансу дізнатися, що там, унизу, може не бути. Тільки дуже важливі таємниці ховають настільки ретельно.

Тоді чому зараз вона геть ніяк не схована?

Тому що Михайло не очікував, що я повернуся, а тим більше так швидко. Міг і просто забутися. А може, це просто ще один подарунок провидіння, яке не менше за мене бажає все це припинити.

Зазирнути — і відразу повернутися.

Сперечатися далі з самою собою значило гаяти дорогоцінний час, а цієї розкоші я не могла собі дозволити, тому попрямувала до прочинених дверей. Але діяти треба швидко, бо якщо Михайло повернеться під час мого перебування унизу — я можу там і залишитися. Назавжди. А це аж ніяк не входить у мої плани.

Зорова пам’ять не збрехала — в оглядовій ямі дійсно були сходи. П’ятнадцять чи двадцять сходинок, що вели під землю, до білуватих дверей без жодного віконця. За якими — Таємниця. Звісно, ця схованка — не Михайлова робота, її побудував Орест, попередній хазяїн будинку. Але питань від цього не поменшало. Щось мені підказувало, що навряд чи там виявиться солярій або салон тайського масажу. Для звичайного погреба — надто ретельна конспірація, до того ж у будинку для цього є підвал. Пам’ять-суфлер послужливо шепнула на вушко про історію діда Мирона з Зеленого, і по шкірі побіг легкий морозець — не тільки від прохолоди всередині гаражу.

Той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти.

Чомусь розум не поспішав відкидати цю версію — навпаки, ухопився й почав крутити з усіх боків, як кубик Рубика, знаходячи дедалі більше збігів. Кіднепінг. Відразливе слово. Щойно цей потворний термін сплив з глибин мозку, як слідом за ним перед очима почали з’являтися бліді, покалічені діти — одне за одним, як фігурки на стрільбищі. Рештки дітей навколо мого ліжка. Дівчинка, яка каже, що їла себе. О Господи. Невже це і є розгадка?

Подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди... Багато смертей.

Там, за цими дверима, має бути відповідь. Відповідь, яку треба отримати за будь-яку ціну.

Роздуми скінчилися — я почала спускатися. Сходинка за сходинкою, глибше й глибше. Ось підлога опинилася на рівні очей, ось вона вже вище. З протилежної стінки виступає частина фальшивого дна, яке досі ховало під собою ці східці. Це брила, що совається на коліщатках по вмурованих у бетон рейках, — винахідливо, нічого не скажеш. Ось я вже під нею, і до дверей лишається усього п’ять чи шість сходинок. На дверях лише засув, і він відсунутий. Я навіть не замислююсь чому. Напевно, з тієї ж причини, з якої відкритий і цей таємний підвал. А що як Михайло дізнався правду, зазирнувши туди, і це привело його до тями настільки, що він вирішив утекти звідси? У будь-якому випадку — мені теж треба знати. Я вже просто не зможу піти, не дізнавшись.

Подолавши решту сходів, я витягла руку і штовхнула фарбований білим метал. Двері відчинилися, відкривши кімнату, залиту таким само білим електричним світлом й викладену білим же кахелем. Принаймні дальня стіна, яку я тільки й бачила зі своєї позиції, була саме такою. Та я дивилася не на стіну, а на річ, що стояла в центрі цієї кімнати і більш за все нагадувала електричний стілець у мініатюрі. Дитячий стільчик з ремнями на ручках, під яким на підлозі засохла велика бура пляма.

Мене повело вперед, і в поле зору потрапило невеличке ліжко, з тих, що бувають у шкільних медпунктах. Підлога під ним, а також частина стіни поруч теж вимазані бурим. А ще — медичний стіл-візок на коліщатках, його я побачила, непомітно для себе перетнувши поріг. І щось темне праворуч від мене. Я повернула голову, і в перші секунди ніяк не могла зрозуміти, що ж я бачу. Якась велика лялька в кутку, вдягнута в червоний джемперець і картату спідничку. Лялька сиділа, підтягнувши коліна до грудей, обхопивши їх руками й притуливши голову до стіни. От тільки кому спало на думку виготовити таку жахливу іграшку, схожу на маленьку мумію? І чому вона вдягнута точнісінько як дівчинка з мого сну?

І коли я все зрозуміла й відкрила рота, збираючись закричати, позаду промайнула якась швидка тінь. А потім на шию мені неначе опустили телеграфного стовпа, котрий віджбурнув мене у центр кімнати. Я вдруге за останню добу полетіла шкереберть і в результаті наштовхнулася спиною на той маленький стілець. Хребці аж хруснули, але стільчик не рушив з місця — схоже, його прикрутили до підлоги.

Від болю в спині зір розфокусувався, але впізнати постать, що вийшла з-за дверей, я змогла. Михайло. Він мерзенно посміювався, чого досі не робив ніколи в житті.

— А ось і ти, падлюко. Таки прилізла, як він і казав. Та ще й привела у мій будинок якусь курву... Ну то нічого. Ми на вас чекали. Спочатку вона, потім ти. Якщо добре втрамбувати, всі в одну яму влізете.

Я у розпачі застогнала. Як, звідки? Мабуть, ці питання виразно відбилися на моєму обличчі, бо розпливчаста постать розреготалася.

— Ну й дурна ж ти! Що, думала, я у місті? Я лише відігнав машину в ліс, дурепа ти! Невже ти гадала, що він про вас