Бранці мороку - Олександр Шевченко

кишені, але раптом зрадницьки тремтить і ті голосно дзенькають. Я знову наказую собі заспокоїтися. Озираюся на Тоню, котра стоїть за моєю спиною, гадаючи, що мама збирається зробити щось приємне для її тата. Ковтаю клубок у горлі і встромляю коротший ключ у щілину. Той входить до максимуму і клацає. Пальці повертають його на два оберти за годинниковою стрілкою. Замок відмикається, й двері на сантиметр насуваються на мене. Ось, перший етап подолано.

Разом із чорнотою неосвітлених нутрощів і запахами мастила й заліза виповзають чорні думки.

«На випадок, якщо ти знайдеш там те, чого боїшся, — десь тут він тримає і свою рушницю. Напевно, й патрони теж. Не забудь».

Господи, як же я сподіваюся, що до цього не дійде.

Відсторонивши Тоню, тягну на себе двері, ті розкриваються навстіж. Напівосвітлений сірим дощовим днем гараж увесь переді мною. Машини немає — чоловік у місті. Сподіваюся, він залишатиметься там ще досить довго. Знаходжу вимикач, і три лампи денного світла з блиманням запалюються. Бачу столи з різноманітним інструментом уздовж обох стін, все брудне й замаслене, але акуратно складене й розвішане у якомусь певному порядку. Ганчір ’я, мотки різнокаліберного дроту, баночки з шурупами й цвяхами. На стіні та сама рушниця. У кутку пара каністр і великий круглий бак у біло-зелену смужку. В центрі гаража — оглядова яма.

Я знову озираюся до Тоні.

— Все запам ’ятала, доню ? Клич мене, щойно побачиш нашу машину між деревами. Домовилися?

— Угу.

Я полишаю свою дочку під дощем визирати татову «ниву», а сама обходжу навколо ями, видивляючись хоч щось підозріле. Що я шукаю? Напевно, якийсь люк. Чи дверцята. Річ, яка підтвердить, що під цим гаражем щось є.

Нічого.

Уважніше. Придивись.

Я знову роздивляюся підлогу, потім інструмент на столах і стінах. Начебто нічого незвичного.

Біля дверей, за якими маленька фігурка Тоні мокне під краплями мжички, котра, здається, має намір перетворитися на зливу, на стіні помічаю щось дивне. Підхожу, беру в руки. Це іржавий прут арматури, з одного кінця закручений у кільце, з іншого — загнутий у гак. Не можу сказати, що я розумію призначення всіх речей, які тут знаходяться, але ця виглядає тут явно зайвою. Що можна робити цією штукою? Якщо взятися за кільце, то гаком...

Раптовий здогад на межі підсвідомого. Я наближаюся до довгого прямокутника оглядової ями. Униз ведуть бетонні сходинки. Обережно спускаюся ними, на останній присідаю й обмацую дно, теж бетонне. Ніякого люка. Вже збираюся підводитися, коли раптом бачу.

Маленький круглий отвір у дні біля останньої сходинки. Не більший за монету в п’ять копійок. Устромляю туди вказівного пальця й наштовхуюся на холод металу і вузький проріз у ньому.

Замкова щілина.

Ось воно.

Сподівання на те, що все закінчиться добре, тануть одне за одним. Особливо коли другий ключ уходить ув отвір, як ніж у масло. Оберт — і я зможу дізнатися, що знаходиться під цією бетонною брилою і чому мій чоловік останнім часом дедалі довше затримується в гаражі... Й що саме він хоче приховати. Але в мені раптом зникає бажання знати все це. Я розумію, що нічого втішного для себе я там вже не знайду. Мій чоловік, якого я кохала стільки років, приховав від мене якийсь бік свого життя, тоді як моє належало йому цілком і повністю. Цього було би достатньо, й це для мене було найгіршим. І хоч би що там виявилося...

Та мені треба дізнатися, що під дном. Нарешті поставити крапку в своїх нездорових роздумах.

Замок відмикається так само, як і той, на дверях — через два оберти. В цьому весь мій Орест. У нього скрізь порядок. Скрізь своя система. Все чітко продумане. Я витягаю ключ з отвору, потім штовхаю рукою холодну підлогу. Брила трохи зсувається вперед, на диво легко. Випроставшись, стаю на неї однією ногою, штовхаю сильніше, й та від’їздить від мене по вбудованих у бокові стінки рейках, ховаючись у протилежній стіні. Тепер я розумію призначення того гака — у край фальшивої підлоги вмуроване залізне кільце, яке до цього ховалося під сходами. Якщо зачепити за нього й потягти на себе, бетонна підлога стане на своє місце...

Сучий син.

Тепер переді мною сходи, які ведуть униз, і там, унизу, я бачу двері. Вони біліють у підземній тіні і цим схожі на напіввикопаний череп, що витріщається на мене з землі порожніми дірками. Чергові двері з поглядом. Обережно спускаюся до них, тримаючись за крижані вологі цегляні стіни і думаючи про те, що якщо й вони запираються замком, то зусилля будуть марними. Більше ніяких ключів у мене немає. А що, Орест цілком міг передбачити такий варіант — щоб не повторювати помилок одного сумнозвісного дядька із синьою бородою, тримати цей останній, найважливіший ключик до Таємниці якнайдалі від можливої цікавості своєї дружини...

Там був лише засув.

Я вагаюся, але тільки мить. Відступати не дізнавшись безглуздо. Все ще залишається шанс, що в мого чоловіка там щось зовсім інше, і те, про що казали в новинах — справа зовсім не його рук...

Щосили смикаю засув на себе, він виходить з паза, а плече налягає на холодний метал дверей. Ті без жодного рипіння слухняно відчиняються у темряву. Із холодом у серці я мацаю рукою по внутрішній стіні, гадаючи, що тут має бути вимикач, і дійсно знаходжу його. Всередині приміщення починають блимати білі палички холодного денного світла. Ця стробоскопія вириває з пітьми кімнати окремі фрагменти, миготіння все прискорюється, фрагменти поєднуються один з одним, і ось під рівний мертвий гул металевої бджоли цілісна картина відкривається перед моїми очима. І коли усвідомлення дістається мозку, мені хочеться кричати.

Спершу в очі впадає маленький стілець у центрі кімнати. Стілець обитий дерматином і прикручений до підлоги металевими кутиками, увесь у брунатних плямах, а