Бранці мороку - Олександр Шевченко

Кілька секунд з радіо лунало лише шипіння, а потім Орест мовив:

— Деякі речі завдають надто багато клопоту, друже. Завтра тобі треба буде їх поховати.

— Про які...

— ...А сьогодні викопай велику яму за будинком. Починай зараз.

Радіо змовкло. Вогники передньої панелі згасли.

Я вибрався з машини й побачив лопату, що стирчала в землі біля гаражних дверей. Підійшов до неї, висмикнув, зважив у руці. Підвів погляд на закривавлений шмат вечірнього осіннього сонця, що застряг між напівоголених крон дерев.

«...Починай зараз», повторив голос, тепер вже у голові. І я почав.

Перш ніж темрява повністю огорнула ліс, завдання було виконано. Лише вибравшись з ями за допомогою мотузки, яку перед цим прив’язав до одного з дерев, я відчув, наскільки втомився. Тіло здавалося напіввідвареним, наче мінтай. Глянувши востаннє в чорну пляму свіжої могили, я вирішив, що на сьогодні достатньо попрацював, і поплентався у дім. Найбільше мені зараз хотілося просто впасти у ліжко й заснути.

Запалив світло, перетнув вітальню, мимохідь відзначивши, що усміхнений Орест у дзеркалі схвально хитає мені головою, піднявся сходами на другий поверх. У дверях своєї кімнати озирнувся. Кілька пошматованих на клапті дітей скупчилося у дверному отворі кімнати навпроти, кумедно округляючи закривавлені, без’язикі вуста у якомусь обуренні... чи здивуванні? Я не міг розрізнити нюансів. І не хотів. А попереду всіх стояла та дівчинка, яку я бачив сьогодні у машині. Дивлячись на мене, вона похитала головою, мовчки — бо їй бракувало цілого рота.

«Не переймайся цим, — весело сказав Орестів голос. — Я потурбуюся про те, щоб тобі більше не заважали».

Я знизав плечима — ці маленькі потвори зараз заважали мені не більше, аніж чорне гілля дерев за вікном, але не забув вдячно кивнути. Завжди приємно, коли про тебе щиро турбуються.

Переступивши поріг своєї спальні, я вирубився.

Було не дивно, що мені не спалося тієї ночі — я й не розраховувала на міцний сон, лягаючи у ліжко. На будь-який, власне, не розраховувала. Таня попередила, що виїздити слід на світанку, саме на сході сонця, а Лера від щедрот душевних вклала мені в руку ключі від свого джипа.

— Ось, — сказала вона, — довези екстрасенсорне тіло цілим і неушкодженим. Це в твоїх інтересах. Техпаспорт на машину в бардачку, права у тебе є. Оформлювати доручення немає часу, тому, в разі необхідності, дзвони прямо Володі. Телефон маєш?

Я слухняно кивнула. Чоловік Лери працював у СБУ.

Дорога обіцяла перетворитися на суцільний жах, і я напхала повну сумку льодяниками від нудоти та пігулками від мігрені. Ночувала я у Валерії, бо при всьому бажанні не могла виставити орендарів моєї квартири на вулицю без попередження. Ліжко старшого сина Лери, Іванка, виявилося закоротким, а також холодним і колючим. Я совалася по накрохмаленому простирадлу, то плачучи, то завмираючи в якомусь невротичному анабіозі. У цьому ліжку мені було тісно від спогадів. Вони залізли туди непрохані, незвані і шарпали мене, заважаючи й без того куцому відпочинку. Я згадувала то день знайомства з Михайлом, то день весілля, то наш медовий місяць, що розтягнувся на добрий рік, то те, як він зробив мені пропозицію.

Виходь за мене, Лі. Ти не пошкодуєш.

Одне на одного не надихаються — так казала Лера про нас і завжди усміхалася, задумливо і трохи заздрісно. Що ж, тепер заздрити вже немає чому. Я дратую Михайла. Страшенно дію йому на нерви... Він казиться від одного мого вигляду.

А що, як це ніякий не полтергейст? Що, як усе це накопичувалося у ньому роками? Злість на мене, байдужість, гнів... Просто греблю прорвало...

Ні. Таня сказала, що я маю рацію, це не Михась вдарив мене, і я вірила їй. Я хотіла їй вірити. Це куди легше, аніж дивитися правді в обличчя. Легше, ніж дивитися вниз... Униз? Але чому там яма? Так схоже на наш гараж, але й не схоже водночас... У нас немає сходів, що ведуть з оглядової ями бозна-куди... І жодні двері не біліють там, у темряві, притягуючи до себе смутною тривогою... Чому мені так страшно? Так моторошно? Але я мушу спуститися туди. Мушу дізнатися, що ховається за цими дверима... Чи хто?.. Я знайду відповіді на свої питання, і...

Двері рипнули, я скрикнула і... прокинулася. Глянула на годинник — я забулася хвилин на двадцять, не більше. І встигла побачити кошмар. Прекрасні темпи, Аліно. Дуже похвальні. Але час вставати і мити вуха. Наплювати на те, що ти ледь пересуваєш ноги, що тебе морозить, наплювати на все.

Треба думати про Михася.

Я була певна, що Таня захопить якісь магічні прибамбаси, щось на кшталт похідного набору екстрасенса, за допомогою якого й буде виганяти усю нечисть. І дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиними більш-менш містичним предметами, що їх вона взяла з собою, є дивного вигляду біолокаційна рамочка, виготовлена зі звичайного сталевого дроту, і блискучий срібний кулон на довгому ланцюжку, що висів у неї на шиї. Мабуть, мій подив був таким виразним, що Тетяна вирішила пояснити: вона не шаманка й не ворожка. Вона не збирається трусити муміфікованими пенісами й сипати чарівні порошки. Вона — гіперсенситив і збирається, використовуючи рамку як індикатор, визначити причини й локалізацію аномалії, а вже виходячи з отриманих даних буде знаходити шляхи блокування енергетичних патологій. Мені залишалося лише зробити вигляд, що я зрозуміла пояснення і більше не маю жодних дурних питань.

Дорога виявилася ще жахливішою, ніж я передбачала, не тільки і не стільки через реакцію мого організму на поїздку в авто, скільки через те, що рухалися ми зі швидкістю клишоногої черепахи. Мотор глухнув разів п’ять, і це у Лериному джипі-позашляховику, що завжди працював, як швейцарський годинник! Після кожного такого ступору