Талiсман - Стівен Кінг

— Шраааний жлодій! Шраний ЖЛОООДІЙ! — скрипів старий, і сльози потекли по його зморшкуватих щоках.

Джек хутко пішов звідти.

Двадцять років тому, в шістдесяті, Оутлі, ймовірно, процвітав. Відносна привабливість кварталу розваг на Мілл-роуд, що виходив за межі міста, була продуктом тієї епохи, коли з акціями все було гаразд, бензин був дешевим і ніхто не чув про «дискреційний прибуток»[78], бо всього у всіх було вдосталь. Люди вкладали гроші у франшизи та маленькі магазинчики і деякий час якщо не процвітали, то були впевнені у завтрашньому дні. Ці невеличкі квартали досі зберігали непевну надію, проте у франшизних ресторанах сиділо лише кілька втомлених підлітків, що смоктали середню «Колу». У скляних вітринах численних крамничок такі самі вицвілі плакати, як і в автосалонах, повідомляли: «ПРОДАЄТЬСЯ ВСЕ! РОЗПРОДАЖ ПЕРЕД ЗАКРИТТЯМ!». Джек не бачив оголошень про вільні робочі місця, тому йшов далі.

У центрі Оутлі крізь щасливі клоунські кольори, що зосталися після шістдесятих, прозирала реальність. Джек плентався повз пропечені цегляні будинки. Наплічник дедалі важчав, а ноги гуділи ще більше. Зрештою, він би пішов у Доґтаун, якби не ноги та необхідність знову пройти тунель на Мілл-роуд. Звісно, там не причаїлася людина-вовк із гарчанням — він був певен цього. Ніхто не міг розмовляти з ним у тунелі. Це ж не Території. Спершу його вразила королева, потім мертвий хлопець під возом без половини обличчя, далі Морґан, а ще дерева. Але це було там, де таке можливе — де таке, імовірно, було природним. Тут природність не припускає такого несмаку.

Джек став перед довгим брудним вікном, над яким на цегляній стіні заледве можна було розібрати полущений напис «МЕБЛЕВИЙ СКЛАД». Хлопчик приклав долоню до лоба та поглянув усередину. На широкій дерев’яній підлозі диван та крісло, укриті білим простирадлом. Вони стояли на відстані п’ятнадцять футів одне від одного. Джек пішов далі вздовж будинку, міркуючи, а що, як йому доведеться просити їжу.

Десь попереду четверо чоловіків сиділи в машині перед магазином, забитим дошками. Джеку вистачило й секунди, аби помітити, що старий чорний «десото», який виглядає так, ніби зараз із нього вистрибне Бродерік Кроуфорд[79], не має покришок. На лобовому склі виднілася жовта картка п’ять на вісім із написом «КЛУБ ГАРНОЇ ПОГОДИ». Чоловіки всередині (двоє спереду, двоє ззаду) грали в карти. Джек підступив до переднього пасажирського вікна.

— Перепрошую, — промовив він, і картяр, що сидів ближче, глипнув на нього сірим риб’ячим оком. — Ви не знаєте, де…

— Згинь, — відказав тип. Голос його звучав в’яло та здавлено, ніби раніше чоловік узагалі ніколи не розмовляв. Наполовину повернуте до Джека обличчя вкривали шрами від вугрів, а саме воно було на диво пласким. Здавалося, що хтось наступив на нього, коли чоловік був іще немовлям.

— Я тільки хотів запитати, може, ви знаєте когось, у кого я міг би попрацювати кілька днів.

— Пошукай в Техасі, — сказав чоловік з водійського сидіння, і парочка, що сиділа позаду, вибухнула сміхом, розхлюпавши пиво на руки та карти.

— Кажу тобі, малий, згинь, — буркнув плосколиций та сіроокий чоловік, котрий був найближче до хлопчика. — Інакше я особисто виб’ю з тебе все лайно.

Джек зрозумів, що це правда — якщо він залишиться тут ще одну хвилину, гнів чоловіка вийде з берегів, він вилізе з машини та поб’є його до безтями. Потім він залізе назад і відкоркує ще одне пиво. Банки з-під «Роллінґ Рок»[80] валялись скрізь на підлозі: відкорковані — гамузом, нові — запаяні білими пластиковими корками. Джек відступив назад, і рибоокий відвернувся від нього.

— Напевне, справді пошукаю чогось у Техасі, — сказав він.

Хлопчик чекав, щойно він відійде, то почує, як клацнуть, відчиняючись, дверцята «десото», але почув лише, як відкоркували ще один «Роллінґ Рок».

Клац! Шшшш!

Джек не зупинявся.

Він дійшов до кінця кварталу, вийшов на другу головну вулицю селища й побачив суху смужку жовтого бур’яну, з-під якого визирали фібергласові фігурки, схожі на діснеєвських оленят. Огрядна баба, стискаючи в руках мухобійку, витріщалася на нього із садової гойдалки.

Джек відвернувся від її підозрілого погляду та побачив перед собою останній покинутий цегляний будинок на Мілл-роуд. Три бетонні сходинки вели до прочинених ґратчастих дверей. У довгому темному вікні світилася реклама «БУДВАЙЗЕРА», футом правіше — назва «ПИВНИЦЯ АПДАЙКА В ОУТЛІ», а кількома дюймами нижче, на жовтій картці п’ять на вісім (такій самій, як на «десото»), було написано від руки чарівні слова: «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК». Джек стягнув наплічник зі спини, повісив його на одну руку та піднявся сходами. На якусь мить, переходячи від утомленого сонячного світла у темряву бару, він згадав густі стебла плюща над тунелем на Мілл-роуд.

Розділ дев’ятий

Джек у мухоловці[81]

1

Вже за шістдесят годин Джек Сойєр, світоглядні орієнтири якого суттєво змінилися після ризикованого переходу через тунель Оутлі в середу, перебував у холодній комірчині «Пивниці Оутлі». Свій рюкзак він ховав за барилами з «Бушем»[82], які стояли в дальньому кутку кімнати, наче алюмінієві кеглі для гігантського боулінгу. Менш ніж за дві години, коли «Пивниця» нарешті зачиниться на ніч, Джек утече. І те, що він думав про це саме так — не піде, не рухатиметься далі, а саме втече — показувало, у наскільки безнадійній ситуації він опинився.

Мені було шість, шість, Джону Б. Сойєру було шість, Джекі було шість. Шість.

Ця думка, вочевидь позбавлена будь-якого змісту, засіла в його голові цього вечора та постійно виринала знову. Він гадав, що це пов’язано із жахливим переляком, з відчуттям того, що навкруг нього починає стискатися коло. Він не мав жодної гадки, про що ж була ця думка, але вона все кружляла та кружляла, неначе дерев’яний коник на каруселі.

Шість. Мені було шість. Джекі Сойєру було шість.

Знову й знову, по колу й по колу, летіла вона.

Комірчину від бару відділяла стіна, яка цього вечора аж вібрувала від гамору; пульсувала, неначе напнута на барабані шкіра. Ще двадцять хвилин тому це був вечір п’ятниці, коли «Текстиль Оутлі» та «Гумова фабрика Доґтауна» видавали зарплатню. А тепер бар був заповнений вщерть… і навіть більше. Ліворуч від бару висів плакат: «ОДНОЧАСНЕ ПЕРЕБУВАННЯ ПОНАД 220 ЛЮДЕЙ Є ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛА 331 ПОЖЕЖНОГО КОДЕКСУ ОКРУГУ ДЖЕНЕСІ». Певно, по вихідних правило 331 не діяло, адже, на Джекову думку, в приміщенні зараз перебувало понад три сотні осіб, які жваво витанцьовували