Талiсман - Стівен Кінг

— Ні, сер. Мені просто треба потрапити в Оутлі. Я там деякий час поживу в моєї тітки Гелен. Гелен Воген. Це сестра моєї матері. Вона вчителька. Тато помер минулої зими, розумієте, і справи стали зовсім паршиві — а два тижні тому мамин кашель значно погіршився і вона ледь могла піднятися сходами. Лікар сказав, що вона мусить максимально довго залишатися в ліжку, тож вона і попросила сестру, щоб я трохи пожив у неї. Вона вчителька, ну і все таке, тож я певен, що вчитимуся в школі Оутлі. Тітка Гелен жодній дитині не дасть утекти з уроків, можете повірити.

— Тобто мама сказала тобі добиратися автостопом від Пальміри до самого Оутлі? — спитав водій.

— О, ні, зовсім ні — вона б ніколи так не вчинила. Вона дала мені гроші на автобус, але я вирішив їх заощадити. Я доволі довго не отримуватиму з дому ніяких грошей, а у тітки Гелен їх також майже немає. Мама б розізлилась, якби дізналася, що я голосую. Але, як на мене, це дурне марнування грошей. Ну, я маю на увазі, п’ять баксів — це п’ять баксів, і чого я повинен віддавати їх водію автобуса?

Чоловік скоса зиркнув на Джека.

— Як довго, по-твоєму, ти просидиш в Оутлі?

— Важко сказати. Сподіваюся, мама скоро одужає.

— Назад тільки автостопом не їдь, гаразд?

— У нас більше немає машини, — додав Джек, доповнюючи Історію. Він почав насолоджуватися власною грою. — Можете в це повірити? Вони прийшли посеред ночі та забрали її. Брудні боягузи. Вони знали, що всі спатимуть. Просто прийшли посеред ночі та вкрали машину просто з гаража. Містере, я б бився за ту машину — і тоді міг би доїхати на ній до тітчиного будинку. Коли мама йде до лікаря, їй доводиться спускатися узвозом, а тоді брести ще з п’ять кварталів до автобусної зупинки. Як вони могли таке вчинити? Просто припертися і вкрасти машину. Ми б продовжили виплати, щойно виникла б така можливість. Я маю на увазі, хіба це не крадіжка?

— Якби таке трапилося зі мною, я б сказав, що так і є, — відповів комівояжер. — Що ж, сподіваюся, твоя мама швидко одужає.

— Ми обидвоє на це сподіваємося, — цілком щиро відповів Джек.

Так вони і розмовляли, поки на узбіччі не почали з’являтися позначки про з’їзд до Оутлі. Комівояжер повернув на аварійну смугу відразу за з’їздом і знову посміхнувся Джеку.

— Щасти тобі, хлопче.

Джек кивнув і відчинив дверцята.

— Сподіваюся, довго ти в Оутлі не пробудеш.

Хлопчик запитально глянув на нього.

— Ну, ти ж знаєш, що це за місце, так?

— Не дуже. Знаю зовсім трохи.

— О, це ще та діра. Вони там їдять те, що переїдуть на дорозі. Горилавілль. Спершу їси пиво, а тоді випиваєш кухоль. Щось таке.

— Дякую за попередження, — сказав Джек і виліз із машини.

Комівояжер помахав рукою, і «ферлейн» помчав далі. За мить авто стало чорною цяткою, що гналась до низького помаранчевого сонця.

3

Приблизно милю дорога тяглася через нудні та пласкі сільські краєвиди — далеко попереду Джек запримітив маленькі двоповерхові щитові будиночки, що скупчилися на краю полів. Поля були коричневими та порожніми, а будинки зовсім не скидалися на фермерські. Безладно розкидані, вони дивилися на спустошені поля в сірій непорушності, яку коли-не-коли переривало жалібне скавуління машин на далекій I-90. Не мукали корови, не іржали коні — не було ані тварин, ані фермерської техніки. Біля одного з будинків тулилося з півдюжини розбитих та іржавих машин. У цих будинках могли жити тільки люди, які настільки не любили собі подібних, що навіть Оутлі здавався їм перенаселеним. Порожні поля були для них урвищем, що відмежовує їхні облуплені замки.

Зрештою Джек вийшов на роздоріжжя, що виглядало точнісінько, як у мультиках: дві вузькі безлюдні дороги перетинають одна одну в цілковитій порожнечі, щоб розійтися потім в нікуди. У Джека вже почали виникати сумніви щодо правильності обраного шляху, тому він поправив на спині наплічник і попрямував до високої іржавої труби з прибитими до неї не менш іржавими прямокутниками, на яких було написано назви вулиць. Може, зійшовши з траси, треба було повернути ліворуч, а не праворуч? Згідно зі знаком, дорога, що йшла паралельно до траси, називалася ДОҐТАУН-РОУД. Доґтаун[76]? Джек поглянув на неї і побачив лише чорну смужку асфальту, яка тягнулася крізь безкінечні абсолютно пласкі поля, порослі бур’яном. Згідно з тим же дороговказом, смужка асфальту під його ногами називалася МІЛЛ-РОУД. Приблизно за милю вона пірнала в тунель, вхід до якого майже зник за кронами похилених дерев та дивним килимом із плюща, що скидався на лобкове волосся. Крізь плющ виднівся білий знак, який, певно, ним же й підтримувався. Слова були надто дрібними, щоб їх можна було прочитати. Джек засунув руку в кишеню та дістав монету, яку йому дав капітан Фаррен.

Шлунок нагадав про себе. Треба було швидше пообідати, тож хлопчик мав рухатися і знайти місце, у якому можна було б заробити на їжу. Вирішив не сходити з Мілл-роуд, принаймні поки не пройде тунель і не погляне, що за ним. Джек почимчикував уперед, а пітьма, що зяяла між переплетеними кронами дерев, згущувалася з кожним його кроком.

Холодний, вогкий, насичений цегляним пилом і зораною землею тунель, здавалося, втягнув хлопчика в себе, а тоді почав стискатися навколо нього. Джек на мить злякався, гадаючи, що тунель веде його під землю — не було ніякого світла в кінці, — але тоді збагнув, що асфальт іде рівно. «УВІМКНІТЬ ФАРИ», — попереджав знак перед в’їздом. Джек врізався в цегляну стіну та відчув, як на руки йому посипалися кам’яні крихти.

— Фари, — пробурмотів він сам до себе, шкодуючи, що в нього їх немає. Імовірно, тунель десь повертав, зрозумів хлопчик. Обережно, повільно та уважно, як сліпий з простягнутими вперед руками, ішов він уздовж стіни. Джек намацував собі шлях попереду. Коли так поводився Койот із мультиків про Дорожнього Бігуна[77], його зазвичай розмазувало по капоту вантажівки.

Щось швидко зашкрябало по асфальту, і Джек завмер.

«Щур», — подумав він. Може, кролик, що скорочує шлях між полями. Але якщо вірити звукам, тварина була значно більшою.

Звук пролунав знову, десь далеко в пітьмі, і Джек ступив наосліп іще один