Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Отож, як бачимо, голубонько, дохристиянська історія Львова і околиць не настільки далека від нас у часі, як видається.

Пан Олег запитально дивиться на мене.

— Ви дуже уважно слухаєте, Адо! Але не запитуєте. Запитуйте. Бо я можу балакати на цю тему аж до вечора і все одно всього, що знаю, не переповім.

— Пане Олеже, а розкажіть, будьте ласкаві, більше про Світовида. Я дещо чула, та це зовсім мало.

— Я не запитую, для чого вам це, голубонько. Лишень здогадуюся. Це похвально, Адо, що ви цікавитеся нашою старовинною. Але не дуже захоплюйтеся: кожна палиця має два кінці, і те, що було добрим для людей дві чи й п’ять тисяч літ тому, не завжди підходить тим, хто живе зараз.

— Та невже? Хм! Пане Олеже, хіба люди так змінилися за ті тисячі літ, як ви вважаєте?

— Цікаве запитання, Адо. Одвічне. Та ні, людство не змінилося, воно те саме: і любить, і зраджує, і ненавидить, і жертвує, і вбиває, і рятує. Знаєте притчу про жертовність? Я розкажу, навіть якщо й знаєте, не завадить ще раз згадати. Учень щораз запитував Учителя: «Чому так? Бідний, попри своє злидарство, завжди швидше приходить на допомогу, аніж багатий. Багатий, маючи всього вдосталь, перед тим, як щось віддати, обов’язково подумає: який мені з цього зиск». Учитель усміхнувся, підвів учня до вікна і запитав: «Що ти зараз бачиш?» Учень дивився у вікно. Він бачив подвір’я, людей, що поспішають у своїх справах, захмарене небо. Так і відповів Учителю. Тоді Учитель підвів Учня до дзеркала. «А тепер що бачиш, хлопче?» Учень там бачив тільки себе: «Бачу себе, звичайно ж». «І шиба вікна, і дзеркало — зі скла. Отаке-то і з людьми, мій добрий Учню. Усе залежить від кількості срібла на склі. Є воно чи його нема. Якщо срібла забагато, то людина вже нічого і нікого, крім себе, не бачить».

Пан Олег замріяно усміхнувся, дивлячись у небо, і повів далі:

— Випробування для людства стали іншими, Адо. От що змінилося. Релігія — це також випробування. Колись людство носило корсети, кольорові панчохи, високі перуки. Сьогодні інший одяг, інші зачіски.

— То релігія, по-вашому, — це одяг, тобто мода?

— Почасти так. Одяг для душі, так точніше.

— Тоді що під одягом, пане Олеже?

— По-різному. Але… хоч би як ти ховав вади чи чесноти душі від ближнього, від себе не заховаєшся. І від нього не заховаєшся теж, — пан Олег тицяє пальцем у небо.

— Цікаво! Але ж одяг, пане Олеже, можна випрати, попрасувати. Зрештою, буває ж, що мода на кльоші чи, от як зараз, на вишиванки повертається?

— Буває. Але випраний одяг — то не новий, правда ж? Коли надто часто прати, то й кольори вицвітають, навіть розлізтися тканина може. І хоч як прикрашай свою душу, це внутрішнього наповнення не змінить, аж доки не почнеш жити так, як кожна релігія велить. Бо всі релігії світу вчать однакового: не вбий, не вкради, не бажай чужого, люби ближнього і так далі… А якщо і знайдеш щось неоковирне в приписах, як ото, наприклад, війна з іновірцями, знай: ті правила надумані людьми і йдуть не від Бога.

А щодо вишиванок — це окрема історія, Адо. Знаєте, скільки років отому символу віри, який ми бачимо на всіх християнських церквах? Набагато більше, ніж християнству. Символ віри залишається, релігії змінюються…

Мовчимо якусь мить. Тоді пан Олег знову озивається:

— То що ви хочете знати про Світовида, голубонько? Ви ж за цим до мене прийшли, правда? За дохристиянськими віруваннями, за кілька днів, тобто 23 вересня, — його свято, і брама між світами — світом верхнім, світом нижнім та світом середнім — буде аж три дні відчинена. А через три дні сонце поверне на темний бік. День ставатиме меншим, ніч довшатиме. Бачите, як дивно влаштований світ. Коли день довгий, ми мало часу приділяємо роботі над душею, все поспішаємо: то з грядками пораємося, то із закрутками на зиму, то садимо навесні, то збираємо врожай улітку та восени. Дбаємо більше про тіло в ці дні. А тільки починає день меншати, холоднішає і сонце повертає на зиму — стається диво. Ночі довші та холодніші, й це змушує нас шукати тепла не лишень для тіла, а насамперед для душі.

— Я хочу знати, пане Олеже, яким богом був Світовид, світлим чи темним? Тобто добрим чи злим?

Пан Олег хитро прищурюється.

— Був? Та ні. Боги не помирають ніколи, Адо. До того ж, голубонько, не існує добрих чи злих богів. Усі боги справедливі, а ярлики на них ліпимо ми, люди.

Як ви вважаєте, смерть — це добре чи погано? Ніч — це зло чи добро? А стужа чи блискавка, злива, повінь, урагани, метеоритні дощі — вони потрібні чи ні? Знаєте, існує таке повір’я. В оці три дні, коли відчиняються брами між світами, можуть відбуватися дуже дивні речі. Наприклад, у той самий момент, коли відмикаються двері (час доби завжди різний, до речі), ви можете прийти на Світовидове поле і попросити у нього що вам заманеться — здоров’я, багатства, кохання… Але найкраще просити не для себе, бо можна втратити останнє.

— Не для себе? — перепитую напружено. — Еге ж! Тоді черг тут не буває точно. Як ви гадаєте, пане Олеже, чи це правда, це діє?

— Я не пробував, Адо, не знаю.

— Невже ви не маєте за кого просити?

— Не в тому річ, голубонько, маю чи не маю. Один мій близький приятель якось спробував. Він просив за свого сина, який мав саркому, і лікарі запевняли, що маля й місяця не протягне. А хлопчина досі живе. Десять літ минуло. Можливо, це лишень збіг чи просто сила віри. Як у Біблії: слово воскрешає і слово вбиває. Скажи горі перейти з місця на місце — і вона перейде, якщо, звісно, віриш.

— Хм. Цікаво. Невже одного разу достатньо, щоб допомогло?

— Якщо віриш, то, думаю, так. Він тричі це проробив. Очевидно, щоб уже напевне подіяло.

— І що, жодного разу він нікого з людей не зустрів там, на капищі?

— Угу. Таки нікого. Із людей.

— Тобто як? — Ой, не простий чоловік цей пан Олег. Може, таки варто залізти йому досередини та віддзеркалити душу? Пригальмовую себе. Тільки не зараз. Він