Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Христя безупинно розмовляє з лялькою, навіть коли я відлучаюся, щоб їсти підігріти чи в квартирі прибрати, то чую її приємний голосочок. Видно, з малою Софія була не надто балакучою, і дівчинка ніяк не може наговоритися. Якось малу запитала: «Христиночко, а з Барбі та Кеном ти також розмовляєш? Давай познайомимо Ядвігу з ними». А вона мені відповідає: «Ой, Адоцко, ти така смісна. Вони з несправзні. Вони ляльки». «А Ядвіга?» — я здивовано дивилася на малу. Та притисла до себе ляльку і ледь чутно промимрила: «Вона не лялька, цуєс? Вона — моя!»

Я стенула плечима. Хай. Уже ліпше «не лялька» Ядвіга, аніж жахлики, які мені почали ввижатися, коли я ще не навчилася контролювати сили, бачачи справжню сутність людей, не прикриту маскою тіла.

Цілий вечір Віктор із Христиною грали в морський бій. Не паперовий, а справжній. Віктор подарував малій велику кольорову коробку з різними пластмасовими човниками, корабликами, моряками, навіть із несправжнім пластиковим морем. Я ж на кухні сиділа та готувалася до завтрашнього семінару. Одногрупниця Олька позичила свій конспект, і я мусила той дурнуватий семінар нарешті скласти, хай і за третім разом. На попередні я просто не з’явилася. Робота, хай їй, і обставини, а вони у мене завжди бувають… виключно важливими.

О восьмій вечора зателефонувала Софія та попросила мене залишитися на ніч із малою, мовляв, у неї невідкладні справи і вона постарається вранці з’явитися. А якщо не встигне, то чи неважко мені відвести Христю в садочок. Мені, звісно, неважко. Я погодилася. Тим паче, що знала: якщо вранці не встигатиму, то Віктор підсобить.

Може, лишень натякне поглядом: а чи не здається, Адо, що тебе використовують? Гляди, і на няньку перетворишся. А я не проти. Хай використовують. Бо моя молодша сестриця Христя — копія нашої бабусі й мене щиро любить. Таке не купується, таке відчувається.

4. Мечислав

Дорогою додому присіла на лаві в парку. Стільки всього навалилося на мою бідну голову. Це сталося не в один момент. Зрештою, навіщо я себе дурю? Мені ніколи легко не жилося, завжди щось траплялося. Але цього разу якось аж надто стрімко і таки забагато.

«Кров — не водиця. Кров — не водиця», — стугонять у голові відомі крилаті слова. А коли то рідна кров?

Рання осіння заметіль — не снігом, золотавим листом — блукала світом. Я вдихала її терпкі пахощі, відчувала ніжні пальчики сонця на своїй щоці. Мені було хороше, хотілося, щоб ця мить тривала довго. Павутинка бабиного літа лоскотала мені носа. Я не поспішала стріпувати її. Нехай. Кусень щастя та кусень миру, спокою, нормального людського життя. Та враз чиясь тінь — це не хмара точно, знаю й очей не розплющуючи, — затулила мені сонце. Я спеціально не розплющувала очі, я не могла зрозуміти, як це чужинець так тихо підкрався, що я не почула ані його кроків, ані запаху. Він нічим не пахнув. Та хіба таке буває?

— Ей! Агов! Ви — та сама Аделаїда. — Це не питання, а абсолютне ствердження.

Він, очевидно, зрозумів, що я чую його. Голос безбарвний та різкий. Як і годиться мати тому, хто не має запаху.

Ліниво розплющую очі та втуплююся в типа навпроти.

— Повторюю ще раз! Ви — та сама Аделаїда, так! Авжеж! — Чоловік торочить очевидне, думаючи, напевне, що я тупувата від природи.

Таким тоном пояснюють першачкам у школі, що два плюс два — то таки чотири, Дніпро впадає в Чорне море, Київ — столиця України. Неймовірно, та хочеться чомусь отак по-дурному у відповідь ляпнути: «Не певна» чи «Невже? От здорово! А я була забула власне ім’я!» — чи приплести ще якусь дурницю, аби вивести з себе цього курдуплика з промороженими наскрізь очима-крижинками, майже безбарвними. Колір таких очей мають зомбі в голлівудських жахликах.

Пришпилюю до своєї карти пам’яті ще один файл. Це не Антон, це хижак куди вищого ґатунку, а що аж такий «неввічливий», то не на краще. Просто вважає, що я не вартую його емоцій.

Подумки нагадую собі, що я психолог — без п’яти хвилин, чи без тридцяти, чи як сказати про студентку, яка до «екватора» навчання майже дотеліпалася? Неважливо, головне, що я в душі таки психолог, а не дурний підліток, і на жовчні провокації не ведуся. Безгучно втягую повітря крізь зімкнені зуби і ствердно киваю. Мовчки, але з дуже ввічливою і навіть зацікавленою мармизою.

Чоловік веде далі:

— Ваш батько хоче з вами зустрітися та поговорити.

— Шановний. На жаль, мій тато помер. Чи ви пропонуєте зайнятися спіритизмом, пане… Е-е-е-е. Ви знаєте, як мене звати, а самі чомусь не представилися. Це неввічливо як мінімум.

А як максимум? Ну так, зараз я нариваюся, і я в курсі. Але хай краще швидше скине машкару, ніж і далі гратиме роль бездоганно холодного посланця. З якого це дива мені на зустріч із воскреслим татком плентатися? Мо’, за логікою сірих, я від щастя навіть бігти маю, йойкаючи дорогою від цікавості: «І як той батечко виглядає?» А може, трохи потягти час і дочекатися Віктора? А вже при ньому цей гнидник поводитиметься адекватніше.

Чоловік ігнорує моє зауваження та кпини щодо невихованості, натомість говорить далі тим самим безбарвним голосом.

— Спіритизм, панночко, не забавка. Не варто з нього починати вчитися силою користуватись.

Пауза. Мене уважно вивчають ті самі льодяні очі. Таке відчуття, що прокрадаються досередини, беруться за душу. Оцінюють, зважують, відзначають недоліки і корисність, наліплюють етикетку і прилаштовують на відповідну полицю. І все це менше ніж за хвилину. Профі, хай йому грець. Виникає нестримне бажання застосувати силу дзеркала.

— Аделаїдо, ви ж не мала дитина. Мусите розуміти, що не всі обрані дорослі мають час на забавляння зі шмаркатими спадкоємцями чи на купівлю тим малим цяцьок на свята. Бувають речі, котрі свідчать про любов куди переконливіше.

— Наприклад? У випадку, коли про те, що твій рідний батько живий та здоровий, дізнаєшся вже студенткою?! І не кажіть мені, що він не потикався роками до єдиного місця на світі, де його по-справжньому люблять, аби не підставляти рідних. Бабусі така турбота не допомогла!

— Ви мислите, як мала дитина, Аделаїдо. Поміркуйте, чи було б розумно панові Мечиславу няньчитися з вами замість рятувати світ? До того ж