Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Передчуття біди нестримно стукало в серце. Хотілося дременути якнайдалі з квартири та бігти світ за очі. Інстинкт самозбереження спрацював безвідмовно. Я заткнула його сердито. Повісила на гачок свою куртку, кинула на полицю місткий наплічник і на тремтячих ногах зайшла в довгий коридор, що вів до кухні.

Чого я так наполохалася? Здавалося, після історії з чокнутим янголом-колекціонером Валеркою вже ніщо не зможе мене налякати.

Так, Адочко. Посланець із крижаним поглядом, схоже, пересувається швидше, аніж ти.

Я зайшла на кухню. Чоловік сидів до мене спиною. Запах дорогих парфумів і ще чогось майже тваринного, псячого навіть, просто пер від нього. От чого він так надушився. Старався перебити той запах. Може, то йому і вдавалося, але тільки не для всіх. Запах сильного і знавіснілого звіра просився назовні. Я наморщила носа. Тетяся сиділа напроти чоловіка, під вікном. Вона мене вздріла відразу, щойно я зайшла.

— О, ось і Адуся. — «Це погано», — думаю я собі. Вона ніколи мене Адусею не називала. Зазвичай я Адка, або «послухай, ти» (останнє, коли ультиматуми щодо прибирання й навчання ставлю). — Прийшла наша мила Адуся.

Тьху ти, і милою я ніколи не була. Ще цілуватися та обніматися полізе.

— Доброго здоров’ячка, — кидаю скупо. — Я не заважатиму, зайшла привітатися і все. Я зараз піду.

Якийсь черв’ячок надії кволо намагається посіяти в моїй голові сумніви: може, то не до мене, може, то хтось із батьків друзів? І розумію, що думаю дурниці, та від того стає трохи легше. Чоловік і далі сидить до мене спиною, та звідкись я знаю, що зараз він хитро посміхається. Може, тому, що його запах робиться не таким різким.

— Адо, яке «піду»? Ти що, здуріла? Ну ти даєш. Рідного батька не впізнала. А ми от гостимося, чай із круасанами… Чому ти не розповідала ніколи про свого татка?

Чому? Теж мені татко! Воскреслий із мертвих тип?!

Чоловік зводиться на ноги. Різко розвертається, розводить широко руки, я навіть не встигаю подумати, як мені реагувати на таке. Майже на дві голови вищий за мене, широкоплечий, стрункий, підтягнутий, випещене доглянуте обличчя, ледь прохоплене сивиною волосся. Портрет чоловіка різниться з тим, кого я бачила на фото в маминому та бабусиному альбомах. Та звідкись знаю, що це — мій справжній батько, а той із фото — лише омана. Туман, за яким нічого не видно.

Теперішнього мого татуся можна назвати красунчиком. І якби не відчувала псячого гидкого запаху, то, напевно, також повелася б, як Тетяна, на шарм, на запах французьких парфумів та на медові речі, які зазвичай уміють говорити такі мужчинчики. Наші очі зустрічаються. І я розумію, що вже бачила їх. То очі моєї бабусі й мої очі теж. Ось такий фірмовий знак нашого роду — зелені очі зі сталевим блиском.

Я опиняюся в міцних чоловічих обіймах. Мені там незатишно. Здається, що вони починають душити і мені бракне повітря. Та він, слава Богу, мене доволі швидко відпускає. Я просто ціпенію. Я не знаю, що казати і як мені реагувати. Так, я знала, що рано чи пізно ми зустрінемося. Посланець від батька, котрого півгодини тому бачила в парку, повернувся до нього з запрошенням від мене. Але чомусь вважала, що станеться це пізніше, і не у квартирі, де я живу, не на моїй території. А бодай у парку чи в якійсь кав’ярні. Та чоловік з лютою міццю звіра завжди чинив так, як вважав за потрібне, і мені з ним буде нелегко.

Він підсуває мені стілець і садовить на нього. У голові плутаються думки. Я мовчатиму, поки не почую його голосу. Це — найкраща зброя зараз. Він не робить спроб лізти до мене в голову, не дурний. Знає, що тільки-но спробує, то я вчиню з ним так само, як із Валерієм Едуардовичем.

— Тетяночко, дівчинко золота. А чи не збігали б ви у крамничку та не принесли нам чогось до столу? Тортик, наприклад, до чаю. Круасанів буде замало.

Тетяна, звісно, відразу погоджується. Це вперше таке з нею. Завжди комизиться і не слухає. А тут — із півслова. І я розумію, що можу тепер забиратися з цієї квартири, бо свого агента в лиці Тетяни мій батько до мене вже приставив.

— Так-так, я швиденько. І груш та яблук варто купити, і масло з ковбасою, та й батон теж. Холодильник майже порожній. Адочко, у тебе класнючий тато. Як тобі пощастило!

Якби погляди могли спопеляти, то мій зараз точно мав би вщент випалити Тетяну. І вона це відчуває, бо блискавично вибігає з кухні. Мить — і грюкають вхідні двері. Тиша заполонює квартиру. На стіні над столом мирно поцокує годинник, вправно рахуючи час.

Я не знаю, як поводитися. Просто сиджу, склавши руки та витріщаючись на них. Та це триває недовго. Якого дідька?! Чого я раптом? Не я зреклася його, це він нас лишив — і свою дитину (не одну, між іншим), і матір, і вагітну дружину!

Піднімаю на чоловіка очі. Він пильно вивчає мене. У його погляді нема любові, там тільки цікавість, і я добре це відчуваю, бо ми з ним однієї крові.

— От ти який, таточку! — кажу з притиском, і голос мій звучить спокійно та впевнено. — Хм. Я ж донедавна вважала тебе мертвим. А в дитинстві навіть мріяла якнайшвидше стати дорослою, знайти гарну роботу, розбагатіти, купити квиток до Магадана, з’їздити на твою могилку, запалити свічу пам’яті та подякувати за те, що дав мені життя. Я не стану навіть запитувати, чи кохав ти мою матір і чому покинув. Кохання — відносна величина. Не певна, чи взагалі воно існує. Я не буду тобі докоряти за те, що росла без батьківської опіки, наче бур’ян. І була майже нікому не потрібна та дивна й незрозуміла для світу людей. Та я вижила і пристосувалася завдяки твоїй матері — моїй бабусі.

Я не докорятиму тобі, що ти зрікся власної матінки. Ні. І тим, що так по-дурному розтринькав власне життя та сили. Мені Валерії Едуардович дещо розповів про тебе. Ага, ти ж уже знаєш, і то не напевне, а точно, про нашу з ним зустріч. Та я таки запитаю, і, навіть якщо не відповіси, я все одно запитаю: якого ти сюди припхався?

Замість відповіді лунає майже щире:

— У тебе очі Ядвіги. Ти не дуже схожа на свою бабусю, але очі — її.

У мене виривається емоційне і трохи