Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— Софіє, чому ти мені не розповіла раніше про все? І про Христю, і про… нашого з нею батька?

Я стараюся хоч якось підтримувати зовсім ніяку розмову. Знову втомлені очі навпроти.

— Я не буду брехати тобі, Адо. Не розповідатиму, що довідалася про тебе лишень учора. То неправда. Мене просвітили добрі люди трішки раніше. Тільки не запитуй хто, гаразд? Це не має значення. Я намагалася тобі сказати і про себе, і про Христю. Я взагалі вважала, що ти хоч щось маєш знати, і тому того ранку, коли вас з Ірою викрали, завела розмову про вигадану подругу з малям. Пригадуєш? Ти мені ще психолога дитячого нараяла. І я зрозуміла, що ти про Христю, а тим паче про свого батька, анічогісінько не знаєш.

Жінка вмовкає, притишено сьорбає чай, ложкою колупається в тарілці з тортом. Вона його майже не їсть, просто зумисне шпортає, щоб не дивитися на мене. Мені стає її шкода, і я розумію: треба забиратися. Софія мусить звикнути до думки, що в її доньки з’явилася сестра, не віртуальна, а дуже навіть реальна. І що та сестра тепер від них не відчепиться, бо врешті дізналася правду.

Що за потвора мій батько, якщо через нього ця колись дуже красива жінка перетворилася на загнаного звіра, на холодну троянду? Хоча… є в ній щось таке, що навіть лякає. Віктор має рацію: Софія далеко не жертва. А хто? Звичайна історія. Софія — зваблена, потім закохана, згодом покинута та врешті озлоблена на весь чоловічий рід жінка.

Удавано зацікавлено озираюся на годинник, що тікає на стіні у мене за спиною.

— Овва, як пізно! Мені той, Софіє, час. Треба трішки раніше лягти, завтра на пари. Два дні прогуляла, тепер мушу надолуджувати.

Софія не просить мене залишатися. Зате Христі ця ідея подобається. Мала просто благає:

— Се лано. Адоцко, не йди, будь ласка.

Вона має щодо мене великі плани: ми повинні з нею збудувати хатку для Ядвіги, прикрасити житло малюнками, а ще придумати Ядвізі друзів та купу-різну всяких проблем, тобто пригод. Я всміхаюся на такі плани малої Христини. І обіцяю, що обов’язково завтра зайду, якщо мама не заперечуватиме. Мама мовчки хитає головою. Вона не заперечує.

Аж біля вхідних дверей Софія хапає мене за руку і шепоче так, щоб не почула мала:

— Адо, будь обережна. Ти навіть не усвідомлюєш, люба, якого дива ти накоїла. Твій батько не просто покидьок, він — монстр, і він захоче тебе використати у власній грі. Для нього не існує моралі. У принципі, як і для всіх янголів. Є лишень велика місія і служіння їй.

— Цікаво. Розберемося якось і з цим. Який він насправді, Софіє, ти його дуже добре знаєш, чи не так?

Софія перелякано роззирається довкола, наче хтось може підслухати нас у темному тісному коридорчику з тьмяною лампочкою. Загудів на вібрі мобільний. Телефонує Віктор. Хвилюється. Я натискаю на відбій, бо вже й так виходжу. Софія відчиняє двері й, не відповідаючи на моє запитання, на прощання кидає:

— Бережи себе, Адо. І не вір нікому.

3. Пан Олег

Якщо вас колись переконуватимуть, що чинити добро не варто, особливо коли про це не просять особисто, бо все одно не оцінять та ще й дорікатимуть, — не поспішайте вірити. Творити добро потрібно, однак виключно для того, хто на це заслуговує. Ото лише знаття б, хто він, той достойник? Інколи можна сплутати.

Уважайте це аксіомою… від Адки. То теорема потребує доведення, а аксіоми… Хочете — сприймаєте, не хочете — відкидаєте.

Клара житиме, я це знаю, і все в неї буде гаразд. Ми з Іркою навідалися до неї. Щоправда, я це зробила на тиждень раніше. Поки Ірка вибралася з Мишкового сховку, Клара майже отямилася. Ще слабо розуміючи, чому це вона стільки часу була у відключці. Ані того, як із неї видирали душу, ані того, як її повертали, вона, звісно, ніколи не пригадає. Я вже постаралася, трохи скоригувавши пам’ять. Ох… чесно кажучи, сама в «захваті» від себе. Виявляється, у мене до цього хист.

— Ой, Кларочко, — то щебече красуня Іра, вона розквітла поруч із Михайлом. Стала ще вродливішою. Видно відразу: дівку люблять. — Ти так багато пропустила! А «Янгол», наш клуб тобто, весь вигорів, уявляєш? Слава Богу, ніхто не постраждав. Ага, і без роботи там працівників не залишили. А Валерій Едуардович у лікарні! Паралізований. Лікарі стверджують: шансів поправитися — жодних. Угадай, хто тепер замість нього керує справами?

Ірка скоса зирить на мене, вивчаючи мою реакцію, чи не бовкнула, бува, чого зайвого. Я всміхаюся, отже, поки все гаразд. У Клари замало фізичних сил на розпитування. Вона мовчки слухає та киває, але з виразу її обличчя я можу судити про те, на що і як вона реагує. Іра задоволена та на диво спокійна. Отже, ритуал я провела майже бездоганно. Чому «майже»? Бо замало часу минуло, щоб стовідсоткову гарантію давати. До того ж коли Клара вийде з лікарні і стикнеться з буднями, то, можливо, доведеться їй допомагати, колоти знеболююче проти фантомних спогадів. А Ірина (раніше такого за нею цього не помічала) раптом стає аж надто балакучою.

— А от і нізащо не вгадаєш, Кларочко, ім’я управляючого. То Антон! Так, той самий, типу Лінин хлопець. Та то ми з Адкою спочатку подумали, що він її хлопець, а насправді виявилося, що… Чмир він болотний. Тьху і… — Я боляче наступаю Ірці на ногу. Вона враз замовкає і смикається, розуміючи, що мало не бовкнула зайвого. Старається не дивитися на мене, трохи кривиться. І вже спокійніше веде далі: — Ах, насправді він такий, як усі чоловіки. Сволота тобто. Використовував її, обезчестив та й кинув. Так отож, хочеться повідати головне. Нас зібрали. Тобто всіх працівників згорілого «Янгола» і… О! Це був сюрприз! Жодного не звільнили. Кожен із колишніх працівників тепер має нову роботу. Он Адка, Віктор та Павло в нічному ресторані працюють. Софію з Інною перевели в схожий нічний клуб зі збереженням зарплати. А я поки попросилася у відпустку на кілька тижнів. І мені дозволили! Уявляєш! Це ж супер-пупер! Ах-ах! Робота не вовк — у ліс не втече, правда ж?

Хм! Знаю