Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Він підняв непорушне тільце й бігцем кинувся в дім. Ітка перепинила йому шлях:

— Куди ти його несеш?!

— Я врятую його, зрозуміло? — закричав він у відповідь, відкинув Ітчині руки і ввійшов.

На ліжко? Ні, на стіл…

Ніж стрибав у його змоклій руці. Здається, тут, на шиї…

— Ні-і! — закричала Ітка й схопила його за руку, вчепилась у обличчя. — Не ріж, не чіпай, негіднику, ти, різник!

Руал стис зуби й відкинув її до стіни.

— Обрі! — щосили закричала вона.

Руал підхопив хлопчика й кинувся сходами нагору, на горище. Його схопили за ногу, він відбився, вдерся в горищну комірчину й зачинив за собою засув. Небо, а чи жива ще дитина?

— Обрі, Обрі! — лементувала Ітка.

Тут, на шиї. І малюнок був у книзі. Але він може захлинутися кров’ю.

А якщо не спробувати, він умре напевно! Можливо, хлопчик уже вмер!

І Руал провів ножем по горлі малого.

Ще. Ще. О Небо, скільки крові! Ще. Вбивця! Ну ж бо! Не гепнутися б і самому без тями. Ще…

Важкі удари гупали в двері. Обрі трощив їх мовчки, осатаніло, запекло.

— Людожер! — кричала Ітка. — Вбий його, Обрі!

Тремтячими пальцями Руал розсунув розріз на шийці дитини. Озирнувся, пошукав очима… Полиці на стінах, банки, лопати й граблі в кутку, мітла, олійна лампа… Бляшана лійка. Швидше.

Він ще розсунув розріз і вузьким кінцем ввів у нього лійку. Так. Так.

— Людожері — рикав за дверима Обрі.

Двері тріщали, потроху піддавалися.

Невже Лартова книга брехала?!

І тут хлопчик захрипів.

Зітхнув.

Він дихав через діру в горлі, діру, що сходила кров’ю, і через лійку, що відкрила доступ повітрю. Вдих. Хрипіння. Він може захлинутися. Видихнув. Дихає.

Упали двері. Влетів Обрі з божевільними, білими очима. Побачив закривавлену дитину з лійкою в горлі й захитався.

— Він дихає!! — закричав Руал. — Подивися, він же дихає! Він дихає!

Обрі важко ступнув уперед, відкинув Руала, нахилився над хлопчиком.

Дитина оживала, страшна синява сповзала з його обличчя.

— Ітко! — хрипко покликав Обрі.

Вони вдвох схилилися над своїм первістком, дивлячись, як підводяться й опускаються його залиті кров’ю груди.

Ільмарранен сидів у кутку, ковтав сльози і, не тямлячись, повторював:

— Дихає… Він дихає. Він живий.

Обличчя його було посмуговане Ітчиними нігтями.

— Я не забуду, — сказав Обрі. — Присягаюся, що ти відтепер мій брат і все, що я маю, належить тобі. До старості, до смерті ти можеш жити в моєму домі. Все, що не попросиш, я виконаю, хоча б і ціною життя.

Галявиною перед будинком ходила Ітка, погойдуючи на руках сина з перев’язаною шийкою.

— Дякую, — мовив Руал, стежачи за нею очима. — Я теж не забуду. Але мені треба йти. Все одно я мушу йти.

Вони помовчали.

— Де б ти не був, — сказав Обрі, — пам’ятай, що тут на тебе чекають.

Руал підійшов до Ітки з хлопчиком. Гай широко йому, всміхнувся, а Ітка раптом передала дитину чоловікові й упала перед Ільмарраненом на коліна. Йому ледве вдалося її підвести.

Він вийшов на дорогу, і коли будинок сховався за колонадою сосен, хтось раптом виразно сказав йому, чи то на вухо, чи зсередини голови: «Ай-яй-яй! Ти мені подобаєшся, щасливий Марране!»

Він здригнувся. Він боявся цього. Йому знову здалося, що за ним спостерігають.

* * *

Ми виїхали з селища, коли сонце стояло вже високо. Луаян не пішов нас проводити, й у мене мороз пробігав по шкірі, коли я думав про самотнього хлопчиська в темному домі з могилою на подвір’ї.

Мої очі злипалися, однак Ларт, який не зімкнув повік ані на мить, був зібраний і зосереджений. Відразу взявся правити кіньми, мою мляву спробу розмови припинив і звелів мені лізти в карету.

Під стукіт коліс я скорчився на оббитих витертим оксамитом подушках і заснув. Сон був неспокійний і задушливий, я довго хотів прокинутись і не міг. Нарешті вдалося розліпити повіки, і я побачив, як розмірено погойдується наді мною парчева фіранка на вікні карети.

Я з натугою розігнувся і сів, поклав ноги на протилежне сидіння. Боліла голова, вся подорож здавалася безглуздям, і не було бажання жити.

Я відчинив вікно й вистромив голову в потік свіжого вітру. Це мене трохи збадьорило, і я вирішив перебратися до хазяїна на облучок. Гукнув — відповіді не було, тоді я поставив ногу на підніжку, звісився з дверей і подивився вперед, на візника.

На передку впівоберта до мене сиділо ВОНО. Я бачив тільки жовті, зизуваті очі. Пальці мої так вчепилися в поруччя, що їх зсудомило, а ВОНО посміхнулося й мовило сухим, скрипучим голосом:

— Ну ось.

Я насилу спромігся закричати.

Я репетував і репетував, нічого вже не бачив перед собою, відбивався руками й ногами, так що зірвав навислу над головою парчеву фіранку. У вікно вдарило сонце, і я, нарешті прокинувся.

Карета вповільнила хід і зупинилася. Дверцята рвучко розчахнулися, на порозі стояв Ларт:

— Що таке?

Я дивився на нього безтямними очима. Він узяв мене за комір і струснув:

— Чого репетуєш?

— Клюнула… — прошепотів я з жахом. — Вона на мене клюнула!

Він насупився:

— Хто?

— Т… т…ретя Сила, — насилу вичавив я.

Він здригнувся, насупився ще більше:

— Що ти верзеш?

Заникуючись і плутаючи слова, я переповів йому свій сон. У ході моєї розповіді напруга й заклопотаність сходили з його обличчя, і, коли я скінчив, він полегшено зітхнув:

— Ні… Це не те. Просто ти перелякався.

Я досі дивився на нього зацьковано. Він посміхнувся, витяг мене з карети на сонце й посадив поруч із собою, на облучку.

Ми їхали степом, тремтіло над землею розігріте повітря, жваво бігла шістка вороних.

— Третя Сила тобою не цікавиться, — сказав Ларт.

— Справді? — спитав я з надією. — Невже справді?

— Справді-справді, — стомлено відгукнувся Легіар. — Вона стежить за іншою людиною, за тим, кого бачили в дзеркалі вод Луаян і його вчитель.

Я вже не чув — мене по вінця переповнили степові запахи, лавина сонця й сліпуча небесна синь. Відчуття полегкості, якого я раніше не знав, на кілька хвилин витіснило з моєї голови Луаяна, його вчителя й самого Ларта. Мені здавалося, що я нічого в житті більше не злякаюся, що я заново народився і вийшов сухим із води.

Однак солодке почуття звільнення від небезпеки тривало не так довго, як мені хотілось би.

— Що-що? — перепитав я, приходячи до тями. — А кого вони бачили в дзеркалі?

Ларт ударив по конях:

— Я думаю, це був воротар.

Щастя моє відлетіло так само миттєво,