Українська література » Фентезі » Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Брамник - Марина та Сергій Дяченко
class="p1">— Ти дивився разом із ним?

— Спершу — так. Потім він мене відіслав.

— Розкажи, як усе було. Не пропускай нічого.

— Був вечір. Він сказав — саме час розпочати чаклування. Він завжди казав так, якщо був у доброму гуморі. Взяв чашу — вона розбилася потім, але ж була срібна! — взяв чашу, наповнив водою з п’яти джерел, отут саме п’ять джерел у селищі, і заговорив її… Я йому допомагав. Дзеркало вийшло — як кришталеве.

Легіар узяв хлопчика за зап’ястя:

— Далі?

— Далі ми запалили три свічки й почали дивитися… Але видно було не дуже добре. Якась людина йшла… Обличчя не видно, начебто молодий. Потім… Стало страшно. Знаєте, як буває, коли бачиш у дзеркалі звичайне життя, тільки… по-справжньому. Бачиш те, чого люди не помічають, хоча воно є. Розумієте? — він запитливо глянув у вічі Лартові. Той кивнув, і хлопчик провадив: — Цей чоловік ішов, сміявся, говорив із іншими… А ВОНО йшло по п’ятах. Дивилося на нього, говорило з ним, але він не розумів, хто з ним говорить… І тоді Вчитель мене відіслав.

— А потім? Ти ліг спати?

— Ні… Мені було цікаво. Я винен… Я підкрався і дивився через дірку в портьєрі. І бачив, як Учитель нахилився над Дзеркалом, як схопився за горло, захрипів… Чаша впала і розбилася. Срібна чаша! Вчитель лежав на підлозі… Я намагався допомогти йому. Але в нього, напевне, розірвалося серце.

Запала тиша. Нестерпна тиша, я боявся поворухнутися на своєму табуреті.

— Він умер… Від переляку? — пошепки спитав Ларт.

Хлопчисько похитав головою:

— Він нічого не боявся… Я ж кажу, в нього серце розірвалося.

Ларт помовчав, потім обережно спитав:

— Ти пам’ятаєш, як він виглядав? Той чоловік, у Дзеркалі? Ти б його впізнав?

— Ні, — зітхнув хлопчина.

— Він був сам?

— То сам, а то ще з кимось… Із різними людьми.

— А ВОНО? На що це було схоже?

— Очі… ВОНО дивилося.

Я не витримав і голосно, зі свистом, зітхнув. Обоє швидко на меня глянули. Потім Ларт важко підвівся і спитав Луаяна:

— До речі, чому ти не злюбив мого слугу?

— Він брехун… — протяг хлопчисько. — Навіщо він брехав, що він маг?

— А ти відразу зрозумів, що це не так?

Хлопчисько знизав плечима:

— За версту.

Цілу ніч вони півголосом розмовляли, схиляючись над письмовим столом. Я іноді важко підіймав повіки й бачив, як Ларт водить пальцем по жовтих від старості сувоях, розгладжує їх долонями, щось серйозно пояснює, в той час як хлопчисько довірливо торкається його плеча, запитуючи про незрозуміле для мене. Вони розмовляли, як рівні, і я з гіркотою усвідомлював, що мені ніколи не викликати в Ларта такої щирої зацікавленості, яка світиться зараз у глибині його зазвичай холодних очей. Два маги говорили спільною мовою, а один бовдур слухав і не розумів ані слова.

Потім ненадовго стало тихо, й хлопчик спитав пошепки:

— А правда, що ви колись зупинили чуму?

Я відразу виринув із дрімоти.

— Мені вчитель розповідав, — ніби ніяково пробурмотів хлопчик.

Ларт не відповів — у всякому разі, вголос нічого не сказав.

Я знову заплющив очі. Чуму. Я був ще зовсім малий, коли вікна завішували рогожею, а нас, дітей, не випускали на вулицю, тому дні злилися в одне довге марення… А потім чума зникла раптово й незрозуміло, і в нашій родині вмерли тільки дядько з дружиною, враз осиротили мого двоюрідного брата, аматора риболовлі…

— Слухай, Марране, — почав був Ларт, і мої спогади миттєво обірвалися.

— Що? — здивувався хлопчик.

Зависла пауза. У мене сон мов рукою зняло.

— Тобто Луаяне, — промовив Ларт глухо. — Я хотів сказати — Луаяне.

Знову стало тихо — й дуже надовго. Далеко, в селищі, гавкали собаки.

Потім я нарешті, в черговий раз провалився у важкий сон, а коли прочумався, застав уже зовсім іншу розмову:

— …У неї часто зуби болять, я їй зубний біль заговорюю, а вона мене підгодовує… — неквапливо розповідав хлопчик. — Вони всі добре до мене ставляться, тільки от не сприймають серйозно… Це й зрозуміло. Я ще шмаркачем був, коли сюди потрапив… — Він додав щось зовсім тихо, я не розібрав.

— А далі? — сумно спитав Ларт. — Що ти робитимеш далі?

— Почекаю, поки вони звикнуть, що я тепер тут господар… Підучуся, зберуся з силами, вийду на площу й викличу грім.

— Хочеш, щоб тебе боялися?

— Ні… Просто нехай вони знають, що я вже не дитина, — у голосі хлопчиська почулася впертість.

— А, — всміхнувся Ларт, — хочеш бути сильнішим?

Хлопець помовчав. Потім спитав пошепки:

— А хіба це погано?

Знову стало тихо; вони сиділи біля столу, тепер уже без світла. Ларт нарешті повільно промовив:

— Їдьмо зі мною. Тобі надто важко тут буде.

Хлопчик зітхнув, скрипнув кріслом і відповів не відразу:

— Не можу… Не можу залишити Вчителя самого.

* * *

Наближалася осінь, і вода в озері лежала шарами — у ніжне тепле молоко раптом вливався пронизливий осінній струмінь, від якого Ільмарранен здригався, пирхав і плив швидше.

Кругле, мов тарілка, озеро суцільно обступав ліс — зараз стовбури корабельних сосен підсвічувалися заходовим сонцем і горіли червоним, як воскові свічі. Руал заплив аж на середину й прислухався до того, як блаженствує у воді його натруджене за день тіло.

Сьогодні він нарубав півповітки дров, накопав три мішки великої жовтуватої картоплі, допомагав носити кошики з яблуками й багато ще важких і почесних справ узяв на свої плечі. Його ніхто не змушував — сам напросився. Не даремно ж, однієї ночі постукавши, він жив у хатинці над озером другий тиждень.

Хатинку обступала колонада стовбурів. Усю її, до останньої тріски, склав своїми руками господар на ймення Обрі. Він же розчистив місце для городу, викорчував пні та перебрався сюди з села разом із молодою дружиною. Зараз при бережку гасав по коліна у воді їхній п’ятилітній первісток.

— Агов! — час від часу гукав хлопчисько й махав Ільмарранену рукою. — Обережно! Не пливи далеко, бо водяник затягне!

Руал нарешті повернувся й поплив до берега. Тьмяніли потроху барви призахідного неба, сині сосни віддзеркалювались у озері, й Ільмарранен розбивав їхні відображення ударами рук. Біля протилежного берега несміливо кавкнула перша жаба.

Малий уже був не сам на березі — його мати, дружина Обрі на ім’я Ітка, витягла хлопчиська з води й тепер узувала, витираючи маленькі змерзлі ноги полотняним рушником. Вона відвернулася, щоб не дивитися, як Руал виходитиме з води.

Ільмарранен відійшов убік, аби вдягтися. Жаби на тому березі по черзі видавали рулади, ніби прочищаючи горлянки перед відповідальним концертом.

— Стомився? — спитала Ітка, посміхаючись Руалові.

Відгуки про книгу Брамник - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: