Проклята - Наталка Смеречинська
Я сиділа в самому далекому кутку кімнати готелю і міцно тримала руки стиснутими. Періодично в голові запаморочувалося, шлунок нудило, а на очі набігали чорні плями та я мужньо терпіла, жалкуючи лишень про одне. Про те що я сьогодні взагалі обідала.
Ікона лежала в протилежному кінці кімнати, але цієї відстані все ж було не достатньо і я прямо шкірою відчувала її присутність.
Костя з цікавістю розглядав старовинний відьомський артефакт, Влад вважав за краще сидіти ближче до мене, а от Аліса металася між нами, неначе загнаний звір.
- Треба йти до ворожки! - нарешті винесла вирок білявка, зупиняючись посеред кімнати і ошелешуючи нас такою заявою - Що!? Не треба на мене так дивитися!Я знаю про що кажу!
Огризнулася подружка на красномовний погляд Кості.
- Ота Миколаївна наш єдиний варіант!
- Микитівна - автоматично поправила подружку за що спіймала від неї невиказаний докір і Аліса продовжила.
- Це самий швидкий і реальний варіант на цю мить. Ми вже бачили на що здатна та стара. Тим більше, що вона пов'язана з відьмою.
- Отож, бо й воно! - втрутився в цей монолог Костянтин - Пов'язана з відьмою, Аліса! Рідня Вівчарихи! Тебе нічого не змушує задуматися?
- Змушує - відповіла дівчина недобре виблискуючи очима на сбушника - Твоє дивне бажання відправити нас з Владом на той світ. Поки ти будеш втілювати свої геніальні ідеї і шукати іншого виходу відьма нас остаточно доконає! Але, мабуть, на те і розрахунок, га?
Білявка була кричуще несправедлива до Костянтина, але у цьому вся Аліса. Коли їй щось хотілося в хід йшли всі засоби, навіть ті де логікою і не пахло.
- Алісо, якби то справді було так, я б тебе задушив би власними руками не чекаючи добро від якоїсь потойбічної потвори. Тим більше, що пару раз таке бажання з'являлося...
Ну тут він явно скромничав, судячи з відносин цих двох, бажання придушити примхливу білявку з'являлося у нього далеко не "пару раз".
-...., але як бачиш ти тут. І прокляття теж. Я пропоную не спішити і знайти іншого... хм медіума. Тим більше, що маю такого на приміті в Києві. А ти що скажеш, Влад?
- Скажу, що ідея Аліси мені подобається - спокійно відповів хлопець на здивований погляд друга і пояснив - Ворожка сама пропонувала допомогу. Також, щось мені підказує, що прокляття має бути зняте саме там, в Чайківці. На тому місці де воно було накладене.
- А ризики.. - Костя спробував посперечатися, але Влад зупинив його.
- Ризики є всюди. Навіть якщо нічого не будемо робити - хлопець сумно посміхнувся - Ми вже на місці, артефакт знайшли, людина що готова зняти прокляття є. Залишилося тільки зробити крок.
І Влад глянув на мене. Та що там Влад, всі подивилися на мене, даючи зрозуміти кому належить останнє слово.
Ох, як я цього всього не люблю.Приймати рішення, та ще й таке важливе, від якого залежить життя інших. Та й моє, мабуть, теж. Побачення з відьмою та взаємодія з іконою дали мені чітко зрозуміти, що це не жарти і що ризикую я на одному рівні з усіма.А отже, треба було зважити дуже ретельно свої подальші кроки. Та як це зробити, коли на тебе дивиться три пари нетерплячих очей?
Гаразд, думаємо логічно. Микитівна мені не подобається, це факт! Вона явно багато чого не договорює і не соромиться використовувати мене в сліпу. Але з іншого боку вона сама запропонувала допомогу і явно в курсі, що потрібно робити з артефактом.І головний, самий важливий аргумент це - час. Я глянула на нервову Алісу, що за викликом і впевненість ховала справжнісінький тваринний страх і відчай. Вона боїться і має на це всі підстави.
А потім мій погляд перейшов до звично мовчазного Влада. Бліде обличчя, щоки видаються трохи запалими... Дуже ймовірно, що він почувається навіть гірше, ніж я від контакту з іконою, але як завжди тримає все в собі і не зізнається про це нізащо у світі, щоб не лякати сестру та друзів.
Вибір був очевидний для всіх. Окрім Костика. Йому пощастило не знати, ніколи не бачити, Вівчариху, тому моє рішення може здатися для нього дурістю, але...
- Їдемо до Микитівни! - винесла остаточний вирок, вирвавши подих полегшення в Аліси, що здавалося не дихала до цього - Сьогодні. Зараза!
Додала, бачачи як Костянтин намагається, щось заперечити.
Ні, досить чекати. Сотні років більш ніж достатньо для цієї мерзенної кривавої помсти. Пора покінчити з прокляттям і нагадати прапрабабці загально відому біблійну істину - Діти не несуть відповідальність за дії своїх батьків. Лишень за свої, особисті.
Осінній вечір швидко розлив темноту по місту. І хоча годинник показував шість тридцять, але по відчуттях вже була повноцінна ніч. А в будинках, що ми швидко проїздили повз, вже світилися вікна.
Я вдивлялася в цей нічний пейзаж сіл радомишльського району і весь час думала, а чи не зробила я дурість? Саме так, справжнісіньку дурість, що поспішила? Можливо все ж таки вартувало зачекати ранку та спокійно все обговорити і лишень потім поїхати до ворожки. Якби ми взагалі кудись поїхали.
- О, Господи, ні! - скрик Аліси збігся з сильним поштовхом і машину різко повело, скинувши мене на підлогу з заднього сидіння.
Я не встигла нічого побачити, але вже за три удари наполоханого серця Влад вирівняв автомобіль і навіть не зупинився, лишень скинув швидкість. Вибравшись з-за сидіння я з щирим здивуванням збиралася запитати, що трапилося, але вже за секунду все зрозуміла.
Перелякана Аліса плакала, стиснувшись у своєму кріслі в грудку, дуже блідий Влад мужньо вів автомобіль далі, але руки його тремтіли стискаючи руль, а за лобовим склом...
Світло дальніх фар раз за разом вихоплювало з темряви обабіч моторошну фігуру в старій вишиванці і сірій спідниці. О, так! Вівчариха знала куди ми їдемо і передавала такий собі "привіт" нашій відчайдушній компанії "мисливців на відьом".
Різко загудів телефон Влада, що лежав в спеціальному відділі поруч з водійським сидінням.
