Проклята - Наталка Смеречинська
-Обережно! Зовсім не дивишся куди йдеш! - почувся поруч роздратований жіночий голос.
Мене ніби током вдарило, струсивши туман з голови і я здивовано обернулася до тітоньки, якій мало не наступила на ногу. Жіночка, років п'ятдесяти, в довгих джинсових бриджах, персиковій кофтині та "модній" барсетці, що міцно трималася на пишних грудях сердитої пані, спускаючись з плеча й обіймаючи її навскоси, дивилася на мене незадоволено, явно налаштовуючись на конфлікт. Але звідки?!!
Я втрачено обернулася, зрозумівши, що зала далеко не пуста і я тут зовсім не одна. Туди - сюди проходилися нечисленні відвідувачі, що з цікавістю споглядали експонати, але тут БУЛИ!!! люди.
- Оце молодь в нас пішла! Геть не вихована! Ні тобі вибачте, ні тобі доброго дня!
Звернулася жіночка до свого невисокого і худорлявого супутника, що своїм затюканим і смиренним виглядом видавав статус чоловіка розгніваної туристки, але промова ця явно призначалася мені.
- Вибачте! - схаменулася і спробувала максимально ввічливо залагодити конфлікт - Я не хотіла, просто трохи задумалася.
- Знаю, як ви задумуєтеся - пробурчала пані, але тон став трохи теплішим, зовсім трошки - Ото по накурюєтеся всякої мерзоти й потім ходите ось такі неадекватні, не дивлячись по сторонах. То ти будеш іти чи ми ще довго будемо тут стояти?
Роздратовано гаркнула хамувата тітка, різко міняючи тему і змусивши мене мало не підстрибнути на місці. І так, я все ще стояла на тій самій першій сходинці до зали не даючи пройти цій колоритній парі.
Не кажучи ні слова я швидко піднялася до кімнати й відійшла в сторону від дверного отвору, щоб більше не заважати жінці та її мовчазному супутнику пройти всередину.
На відміну від попередніх ця зала була напрочуд світлою та по домашньому затишною. Мабуть, цьому слугувала велика кількість віконець та щедра колекція рушників вміло розкладена по невеличких столиках. Рушники біли всюди!Висіли на стінах, під стелею, визирали зі старовинних скринь, створюючи тим самим відчуття повного занурення в атмосферу.
Яких тут тільки не було: чорно-червоні, білі, кольорові представники різних регіонів та діалектів, вони зачаровували та закликали роздивитися їх ближче, оцінити пишність образів та вправність своїх майстринь.
Від цього видовища я навіть забула про те що мені боліла голова і про те гнітюче враження(мушу визнати таке була з самого початку) яке справив на мене замок.
Я вже збиралася підійти ближче що б гарно роздивитися всю цю красу, як мою спину пронизав біль. Такий гострий і сильний що я ледве стрималася від крику. Здавалося, що між лопатками мені встромили величезного кинджала.
Затамувавши подих, я ніби в тумані обернулася, щоб..... ВОНА! Це була вона! Та сама ікона, що ми шукали. Зачарований образ моєї прабабці - відьми.Проклятий образ!
Вона висіла з самого краю експозиції невеличких домашніх образів, прибраних святковими рушниками. Невеличка і майже непомітна, але тільки не для мене.
Здавалося, весь світ зійшовся зараз в одній точці, на обличчі стражденної Божої Матері, що обнімала свого приреченого Сина. Світ навколо потьмянів, а обличчя Мадонни почало рухатися. Риси мінялися перетворюючись на більш зморені, старечі і ось на мене з позолоченої дубової дощечки дивляться не лагідні очі Діви Марії, а злий і повний ненависті погляд Ганни Вівчар. Такий, як я бачила його у своїх кошмарах. Він ніби розлив навколо червоне світло, простір заполонило криваве марево і я...
- Лєна!!! - щось смикнуло мене назад і я відчула як падаю прямо в чиїсь завбачливо підставлені руки.
Поруч впало ще щось, але мої вуха ніби заклало і все чулося як через вату. Перед очима танцювали чорні цятки і я, розгублена, ніяк не могла прогнати їх. Що..Що відбувається?
- Що сталося? - поруч почувся незнайомий жіночий голос - З нею все добре? Може швидку?!!!
Схоже хтось з відвідувачів встиг покликати працівника
- Не треба! - Я видихнула з полегшенням, бо голос належав Владу - З нею таке буває ! Краще принесіть води!
Мене вмостили зручніше на руках і підняли голову трохи вище. Чорні цятки в очах почали сповільнювати свій божевільний хоровод.
- Ой, я б на вашому місці не спішила їх залишати самих - єхидно прокоментували збоку. Я впізнала тон і голос хамовитої тітоньки, якій завадила пройти до зали - Ця дівчина явно намагалася вкрасти ось цю ікону, але молодик її зупинив.
Від цих обурливих звинувачень мені аж розвиднилося. Я підняла голову і глянула на нахабу, що з виглядом розгодованої Феміди тикнула пальцем спочатку в мене, а потім кудись долівець.
Скосила очі в бік. Зовсім поруч лежала та сама ікона, що налякала мене мало не до смерті. Але зараз вона виглядала як звичайний, старий дерев'яний образ і ніби не мала нічого спільного з тою страшною ілюзією, що привиділася мені. Мене труснуло від спогадів і я на автоматі сильніше притиснулась до Влада.
- Це й справді так? - у відповідь на заяву тітки працівниця музею з підозрою глянула на мене, але запитання адресувала Владу.
- Ні - хлопець був абсолютно спокійним і говорив впевнено - Громадянці, здалося. Моїй подрузі стало зле і коли вона падала, то випадково зачепила цю ікону.
- Ха! То вони за одно!- ніяк не могла вгамуватися жіночка, але працівниця музею вже зробила свої висновки.
- Дякую вам, шановна, але далі ми самі. Ви можете продовжувати екскурсію і я вам раджу відвідати нашу вежу. Там дивовижні краєвиди - тонко натякнула дівчина і тут же звернулася до нас - Ви впевнені, що вам не потрібна допомога?
- Так - сказала я хрипким голосом зваживши, що зараз краще залишити музей і не привертати уваги більш ніж потрібно - Ми підемо на свіже повітря. Правда, Влад?
- Без проблем - відповів хлопець, проводжаючи очима працівницю музею, що жваво обійшла нас і підняла ікону притиснувши її до себе. Так, саме так, не повісили назад до стіни, не поклала на один зі столів, а забрала і не збиралася залишити її в кімнаті. От дідько!!!