Проклята - Наталка Смеречинська
Я пильно вдивлялася в бляклі темні образи, що оточували мене звідусіль. Екскурсовод монотонним голосом розповідала про походження та способи створення ікон, але я її не слухала. Ніхто з нас не слухав. Ми роздивлялися стіни в надії знайти той єдиний образ, що насправді цікавив нас серед тисяч і тисяч інших, зібраних в замку "Радомисль".
- Це вже шоста зала, а її все не видно! - гарячкувато прошепотіла мені на вухо Аліса - Скоро екскурсія закінчиться... Як думаєш, її зняли?
Нервово запитала подружка закладаючи за вухо біле пасмо, що вибилося з модного кублику. Від її блискучого лука так довго і ретельно створеного ще зранку майже нічого не залишилося. В замку було душно і блукали ми тут вже довгенько.
Я лиш похитала головою у відповідь подрузі, відганяючи саму думку про таке. Це буде катастрофою!
Втратити слід, коли розв'язка так близько. Звичайно залишалося питання, як саме ми будемо добувати такий бажаний артефакт і знімати прокляття, але Аліса просто пересмикнула плечима на мої сумніви. Малюючи брівки перед виходом і уважно роздивляючись себе в дзеркалі, щоб ні одна складочка, ні одна волосинка не вибивалася з образу привабливої міської спокусниці, подружка заявила:
- Ну схоже, що прокляття саме йде тобі до рук, а, отже, відповідь знайдеться! Не може не знайтися! Що ж до ікони - подружка глянула на моє зображення у дзеркалі й лукаво підморгнула - пам'ятаєш фільм "Одинадцять друзів Оушена"?
- Ми не будемо грабувати музей!! - суворо відрізала я, зрозумівши куди вітер дує - Ще не вистачало провести найкращі, молоді роки у в'язниці!
- Ну погодься в цьому є, щось романтичне. - настрій білявки був далекий від серйозного. До когось давно не приходила Вівчариха? - Студентка історичного факультету Житомирського державного університету пограбувала відомий музей "Радомисль". Я вже бачу ці заголовки в пресі. Мммм...
Аліса прикрила очі, насолоджуючись образами намальованими її бурхливою фантазією, але в мене настрій був більш приземленим і похмурим. Я не вважала, що до ікони вдасться так легко дістатися і була більш прагматичною, як власне і Костянтин.
- Я спробую дістати її по своїх каналах - сказав хлопець, коли ми зібралися всі разом і я поділилася своїми сумнівами - Ікона не заявлена, як особливо цінна, а отже є шанс її вилучити на якийсь час, щоб, скажімо, .... Розслідувати справу про пограбування. Або незаконну торгівлю предметами, що несуть історичну цінність. Подивимось! Головне, щоб це була саме та ікона!
І Костя уважно глянув на мене. Я пересмикнула плечима, даючи зрозуміти, що все буде видно на місці. І хоча зображення кривавого зачарованого образу, поступово розмивався в моїй пам'яті, але якесь інтуїтивне відчуття просто волало в середині, що це саме та зловісна річ, яка нам потрібна.
- Не знаю - відповіла Алісі, помітивши, що сильно задумалася, а подружка все ще чекає відповіді на своє запитання - Будемо надіятися, що вона ще тут.
Білявка кивнула, але мої слова її явно не заспокоїли.
- Я, мабуть, піду, - вирішила зробити перерву в нашій екскурсії та провітрити голову від настирних думок - трохи подихаю свіжим повітрям. Щось мені тут задушно.
Аліса стрепенулася і з підозрою глянула на мене.
- Тобі погано? Це воно?!- тихо і з надією запитала мене дівчина.
- Ні.- я похитала головою й очі подружки погасли - просто втомилася і все
- Піти з тобою!? - вже без ентузіазму запитала білявка і я посміхнувшись похитала головою.
- Не треба! Я просто постою трохи на вулиці та почекаю вас біля он тих дверей.
Я вказала на розчинені двері, що виднілися в кінці зали. Саме на цьому поверсі знаходився вихід на дуже охайний і гарно спроєктований оглядовий майданчик з якого можна було помилуватися мальовничим озером, що знаходилося за межами комплексу замка.
Аліса з сумнівом гляну на проріз дверей в якому майоріла місцева осіння зелень і часточка напрочуд чистого неба, а потім ще раз глянула на мене і кивнула відпускаючи.
Я чесно кажучи зраділа, бо подружка буває іноді такою шумною й настирною, і швидко пішла до дверей. Мені й справді було недобре. Ні, нічого серйозно, але... Я неначе відчувала задуху. Щось стискало мою грудну клітку залізними обіймами. Начебто і не боляче, і не заважає, але спробуй набрати більше повітря в груди й зразу ж відчуваєш цей невидимий панцир.
Тож, відкритий простір мені не завадить.
Але біля дверей мене чекав сюрприз. Ще одні сходи, які вели наверх, на третій поверх замку. Хм, цікаво, чому я їх до цього не помітила, адже заходили саме звідси? Поруч почувся голосний сміх і на дерев'яний майданчик, що я запримітила собі, піднялася гучна компанія відвідувачів. Весело перекидаючись жартами вони стали щільною купкою в очікуванні гіда.
Схоже, спокійно побути наодинці мені тут не вдасться. Може повернутися? Я обернулася і побачила, що гід довела нашу групу лишень до середини зали й скоро ми цю кімнату не покинемо. Обруч почав стискати все сильніше і я все ж таки вирішила не чекати.
Можливо ці сходи приведуть мене до ще одного оглядового майданчика? Мені здається я бачила один такий, коли ми під'їжджали до замку. Не такий великий, але мені зараз іншого й не треба. Просто хочу....
Не знаю, що я хочу, але розумію, що маю зараз опинитися наодинці. Підозра промайнула в голові й зразу ж пропала. Просто треба й ти й все. Одній....
Я похитала головою Владу, що вп'явся в мене очима і неначе запитував, чи потрібна допомога і почала підійматися сходами. Маючи якусь ірраціональну впевненість, що знайду тут, те що шукаю.
Круті дерев'яні сходи привели мене ще до одної великої зали в якій, як не дивно, було ні душі. Навколо звичний для замку антураж українського середньовіччя. Під стінами стояли різьблені скрині, а в кутку висіла люлька встелена білим полотном. Все виглядало доволі автентично і характерно, якби не відчуття, що ця зала занадто пуста. Можливо тому, що саме цікаве ховалося в іншій. Три невеличкі сходинки вели до ще одного приміщення. Двостулкові двері були гостинно відчинені й ніби закликали до себе туристів.
