Король шрамів - Лі Бардуго
— Та ще й із джентльменами, які нас захистять!
— Ви хто такі? — підозріливо запитав чоловік.
Ніна проштовхнулася повз нього, наче була тут господинею.
— Хіба ж нам не пощастило, Інґер? Ходімо до вогню. І зачиніть двері… — Ніна поклала руку чоловікові на груди. — Перепрошую, як вас звуть?
Він кліпнув.
— Андерс.
— Будь розумничком і зачини двері, Андерсе.
Дівчата посунули всередину, і Ніна відповіла на здивовані погляди чоловіків широкою усмішкою.
— Я знала, що Джел покаже нам шлях, Інґер. А твій батько неодмінно щедро нагородить усіх цих добродіїв.
На якусь мить дівчина здалася приголомшеною, і Ніна вже вирішила, що їм гаплик. Та потім її обличчя прояснилося:
— Так! Так, авжеж! Мій батько надзвичайно щедрий, коли йдеться про мою безпеку.
— До того ж ти заручена з найбагатшим чоловіком в Овер’юті. — Ніна підморгнула дядькам, котрі зібралися навколо вогню. — Ну, гадаю, сьогодні ввечері Джел благословив і вас, джентльмени. Тож хто із вас охоронятиме нас?
— Охоронятиме? — перепитав чоловік із густими рудими бровами, що сидів біля вогню.
— Цілісіньку ніч.
— Пундику, ти, схоже, щось плутаєш…
— Батько леді Інґер надзвичайно щедрий, та він навряд чи витратить десять тисяч криддів на кожного з вас, тому доведеться обрати одного щасливчика.
— Десять тисяч криддів?
— Саме стільки він заплатив минулого разу, чи не так? Коли ми заблукали в тій кумедній місцині на півдні. Утім, тепер, коли ти стала нареченою найбагатшого в Овер’юті чоловіка, гадаю, винагороду подвоять.
— І хто ж цей славнозвісний наречений? — поцікавився якийсь бородань.
— Ви чули про Бернгарда Болле, котрий заробив свої статки на копченій форелі? А про Інґвара Гальса, власника лісових угідь від Ельб’єна до Ісенвеє? Ну от, Леннарт Бйорд багатший за них усіх.
— Леннарт Бйорд? — перепитав бородань.
— Звучить знайомо, — відгукнувся хтось від грубки. Ніна неабияк у цьому сумнівалася, адже щойно вигадала багатія.
— Я перший зустрів панянок, — нагадав здоровань із рушницею. — Як не крути, на нагороду заслуговую саме я.
— Хіба це чесно? Ти випадково опинився біля дверей!
— Та годі вже, не сваріться, — попросила Ніна, цитьнувши, як шкільна вчителька, коли чоловіки взялися обговорювати, кому стояти на варті. — Леннарт Бйорд віддячить вам усім.
Ніна та «Інґер» улаштувалися в куточку, притулившись спинами до стіни, і стежили за сваркою.
— Це жалюгідно, — вже закипала дівчина, упершись ліктями в коліна й напинаючи спідницю аж на носаки черевиків.
— Перепрошую.
— Через тебе ми здаємося слабкими. Щоразу, коли ми так поводимося, чоловіки дивляться на нас і бачать лише слабкодухість.
— А хіба слабкодухість — це погано? — перепитала Ніна, ледве стримуючись. Вона була виснажена, замерзла, до того ж сьогодні копáла могилу коханому. — Просто зараз вони бачать не двох самотніх вразливих дівчат, а два мішки з грошима.
— Ми не були вразливими. У мене є револьвер і ніж. А у тебе — ті неоковирні дротики.
— А може, у тебе в пальті ховається ще й дюжина рук? Дядьків тут значно більше.
Власне, Ніна підозрювала, що змогла б упоратися з ними всіма, та для цього довелося б продемонструвати свою справжню силу, а отже, вбити разом з усіма ще й дівчину.
— Вони п’яні. Ми б дали собі раду.
— Не слід встрягати в бійку, у якій не можеш перемогти, — роздратовано кинула Зенік. — Припускаю, ти тренувалася потайки й ніколи не мала справжнього бойового інструктора. Сила не пробачає недбалості.
Жиляста дівчина щільніше загорнулася в пальто.
— Ненавиджу все це. Ненавиджу те, як вони дивляться на нас. Мій батько такий самий. Він вважає неприродним, якщо дівчина хоче мати змогу воювати, полювати й добувати собі їжу. Це буцімто позбавляє чоловіків їхньої ролі захисника.
Ніна пирхнула.
— Для них це справжня трагедія. А що твоя мати про це думає?
— Моя мати — ідеальна дружина, от тільки не народила батькові жодного сина. Вона завжди слухається його наказів. — Дівчина зітхнула. Збудження від бійки та хуртовини минулося, і вона раптом здалася виснаженою. Її волосся того надзвичайного відтінку осіннього лісу — каштанового, рудого та золотавого — розкуйовдилося й упало на смагляві щоки вологими від снігу та сплутаними пасмами. — Я не можу її звинувачувати. Так улаштований світ. Вона непокоїться, що я стану вигнанкою.
— Тому тебе відправили до монастиря в чорта на рогах?
— Де я не вскочу до якоїсь халепи й не зганьблю їх перед друзями. Не вдавай, наче ти думаєш інакше. Я бачила, як ти дивилася на мене, коли допомогла нам на галявині.
— Ви перевдяглися в солдатів. І мене це дещо заскочило зненацька.
До того ж вона збиралася дотримуватися своєї легенди, а не заводити дружбу з гришею, хай навіть та могла б допомогти їй потрапити на фабрику.
— Якщо ти не помітила, я подорожую самотою й сама заробляю собі на життя.
— У тебе інша ситуація. Ти вдова.
— Ти так кажеш, неначе заздриш мені.
Дівчина потерла рукою чоло.
— Вибач. Я не подумала.
Ніна уважно подивилася на неї. У дівочих рисах було щось невблаганне — високі вилиці, суворий прямий ніс. Трохи ніжності їй додавали лише пухкі губи. Це обличчя з упертими рисами кидало виклик. Воно було привабливим.
— У нас більше спільного, ніж ти собі думаєш. — Ніна смикнула підборіддям у бік чоловіків, котрі взялися боротися на руках за право на щедру винагороду, якої жодному з них не судилося отримати. — Твоїм батьком керує страх, це він змушує чоловіків вигадувати дурнуваті правила, які не дозволяють подорожувати самотою чи їздити верхи так, як тобі заманеться.
Дівчина стримала сміх.
— Чого їм боятися? Цілий світ належить їм.
— А ти подумай-но про все, чого ми зможемо досягти, якщо отримаємо рівні з ними права.
— Якби вони справді нас боялися, тобі б не доводилося дурнувато посміхатися й причепурюватися.
Ніна підморгнула їй.
— Ти вже бачила, як я дурнувато посміхаюся. А якщо я вирішу причепуритися, краще сядь, щоб утриматися на ногах.
Дівчина приглушено пхикнула.
— Я Ханна.
— Приємно познайомитися, — відповіла Ніна. — Я Міла. — Того вечора їй безліч разів довелося збрехати, однак називатися несправжнім ім’ям чомусь здавалося нечесним.
— Ти ж не сподіваєшся, що нам вдасться поспати, чи не так, Міло? — Вираз Ханниного обличчя був проникливий.
— У жодному разі. Ти триматимеш руку на кинджалі, а перша вахта моя.
Зенік торкнулася рукою рукава,