Король шрамів - Лі Бардуго

— Чому я мушу завдавати собі такого клопоту? — буркала вона на дачі барона Лєвкіна в Келінку. — Твоєї чарівності вистачить, щоб упоратися із завданням.

— Вони мусять побачити мого генерала, — пояснив хлопець.

І він мав рацію. Шляхтичі досі із захватом слухали оповідки про військову вправність і могутність Другої армії. Проте Зоя розуміла, що її присутність, хай навіть гостроязика й уїдлива, перетворює переговори на дружню бесіду. Це була ще одна причина, чому Ніколаї розпачливо потребував королеви. Тож дівчина докладала всіх зусиль, щоб поводитися люб’язно, усміхатися та зрідка розповідати щось про сили Гриші, якщо це когось цікавило. Робота була виснажлива.

— Як ти це робиш? — кинула Назяленскі Ніколаї якось вечором, коли вони вийшли з надзвичайно успішних перемовин із якимось герцогом у Ґрєвякині. Шляхтич розпочав розмову, заповзявшись відкинути королівську пропозицію вирощувати на полях бавовну й переконуючи повернутися до давніх сільськогосподарських методів. Його будинок був аж по самісінькі вінця напханий чарівними виробами з дерева та домотканими коциками — нагадуванням про простіші часи, коли кріпак мав створювати для пана щось гарненьке й подихати від голоду в шанобливій тиші. Проте за кілька годин і після двох-трьох міцних чарчин старий герцог надривав живота від жартів Ніколаї й погодився перепрофілювати ще дві свої ферми на вирощування бавовни. Минула ще година, і він пообіцяв збудувати в себе на угіддях новий млин і придбати бавовноочисну машину.

— Як тобі вдається змінювати їхню думку та ще й змушувати їх дякувати за те, що поділився досвідом?

Ніколаї стенув плечима.

— Він шляхетно зневажає комерцію та полюбляє вважати себе неабияким благодійником. Тож я просто наголосив, що зекономлені час і гроші його робітники можуть витратити на створення любих його серцю візерунків. Його маєток може стати справжнім дороговказом для митців та ремісників — отже, нове життя підтримуватиме старе, а не викреслить його.

— Невже ти справді цьому віриш?

— Анітрохи. Його кріпаки відчують смак до грошей і освіти та замисляться про те, щоб налагодити власне життя та справу, замість того щоб благати панової милості. І тоді вже буде занадто пізно. Прогрес — це ріка. Якщо вона розіллється, її вже не зупиниш.

— Власне, я мала на увазі дещо інше, — озвалася Зоя, крокуючи за Толею до покоїв, де мав заночувати король. — Як ти робиш це? — Вона змахнула рукою від його золотавого волосся до досконало начищених черевиків. — Цілі дні в дорозі, поспати вдається кілька годин, — дівчина перейшла на шепіт, — щоночі доводиться ковтати наркотик і надавати притулок якомусь безсмертному злу, що оселилося всередині. Та тобі однаково вдається зберігати свіженький і впевнений вигляд. Переконана, якби герцог попросив тебе, ти б іще годину грав із ним у карти й розповідав воєнні байки.

— Це моя робота, Зоє. Керувати країною — це не лише здобувати воєнні перемоги. І навіть не встановлювати справедливі закони та пильнувати за їхнім утіленням у життя. Найголовніше в керівництві — саме такі миті, коли чоловіки й жінки вирішують віддати в наші руки свої життя й засоби до існування.

— Просто визнай, що ти не менше потребуєш їхньої любові, ніж вони потребують любити тебе.

— На щастя, мене дуже легко полюбити.

— От просто зараз не дуже. Ти не здаєшся нітрохи змореним. Це ненормально.

— А мені здається, що тобі втома пасує, Зоє. Блідість. Кола під очима. Ти скидаєшся на героїню якогось роману.

— Я скидаюся на жінку, яка зараз відтопче тобі ногу.

— Та годі, годі. Тобі все чудово вдається. І усмішка тебе поки що не вбила.

— Поки що.

Тамар чекала на них під дверима до покоїв Ніколаї.

— Сьогодні були якісь негаразди? — поцікавився король.

Під час попередніх гостин Тамар упіймала в його покоях служника, який, напевно за наказом хазяїна, нишпорив у королівських речах.

— Нічого, — озвалася дівчина, — та я про всяк випадок ще раз огляну будинок, а пізніше зазирну до герцогського кабінету.

Здавалося, що їм удалося переконати старого герцога, та, якщо він мав зв’язки з противниками Ніколаї в Західній Равці або з кимось із самозванців, слід було дізнатися про це заздалегідь.

Коли Ніколаї зняв черевики й усівся на ліжко під неоковирним зображенням Санта-Анастасії, яка зцілювала людей від спустошливої чуми, Зоя вийняла з кишені крихітний слоїк.

Ніколаї смикнув плечима.

— Не знаю, що там Давід із Женею намішали, але воно не присипляє, а вирубає, як удар у щелепу.

Зоя не озвалася. Раніше вони давали йому заспокійливі зілля, які одурманювали хлопця, і нерідко він похропував ще до того, як генерал виходила з кімнати. Але це нове вариво миттєво вимикало його, проте він не скидався на поснулого. Ніколаї заклякав так нерухомо, що Назяленскі доводилося притискати пальці до його шиї в пошуках повільного й тягучого, як патока, пульсу. Присипляючи хлопця, Зоя неначе щоночі ставала свідком його смерті.

— Єдине, що мені відомо, — це зілля достатньо міцне, щоб заткнути тобі пельку, — кинула дівчина. Вона піднесла пляшечку, але тримала її так, щоб Ніколаї не міг дотягнутися. — Розкажи мені, як тобі це вдається. Як ти витримуєш усі ці нескінченні світські вистави?

— Ти витримуєш їх щодня в Маленькому Палаці, Зоє. Попри всі твої хвастощі, я знаю, що ти не завжди почуваєшся достатньо розумною чи сильною, але влаштовуєш добру виставу.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Можливо. Та я завжди залишаюся собою. А ти мінливий, як місячне сяйво на воді. Здається, що ти живишся такими митями, таким спілкуванням. Поділися своєю таємницею.

— Таємницею… — зачудовано протягнув Ніколаї. Він випростав долоню, і дівчина поклала на неї срібний флакон. — Гадаю, таємниця в тім, що я ненавиджу залишатися на самоті. — Хлопець відкоркував суміш. — Однак існують місця, куди нас ніхто не в змозі супроводжувати.

Ніколаї притиснув язика до пляшечки, і Зоя висмикнула її з хлопцевої руки, коли той упав горілиць, занурившись у темряву раніше, ніж його голова торкнулася подушки.

***

Зоя їхала разом із розвідниками. Ніколаї часом сідав до екіпажа разом із Толею та Юрієм, але здебільшого подорожував верхи на білих конях пліч-о-пліч із вартовими, а Тамар шанобливо трималася позаду. На відміну від батька, хлопець не чіпляв орденську стрічку та всі свої військові відзнаки, натомість віддавав перевагу звичному оливково-жовтому кітелю, який носив кожен солдат Першої армії. Перш ніж здобути офіцерське звання, Ніколаї відслужив у піхоті, завоювавши повагу серед військових, і медалі на його грудях