Король шрамів - Лі Бардуго

Кхерґуудка навіть не поморщилась: її шкіра була підсилена тим чудесним ефективним сплавом гришинської сталі з рутенієм. Із цією проблемою Ніколаї впорається пізніше.

Зброю хлопець відкинув, але не пригальмував. Витягнувши кинджал, кинувся на спину кхерґуудки. Та відбрикувалася, як необ’їжджена конячка.

Ніколаї читав звіти до справи. Йому було відомо, що такій силі не можуть протистояти ні м’язи, ні порох. Отже, знадобиться точність.

— Сподіваюся, у тобі ще залишилося трохи плоті та крові, — процідив Ніколаї.

Він схопив кхерґуудку за комір і спрямував кинджал у западинку під щелепою на шиї; молячись, щоб лезо влучило в ціль.

Нападниця заточилася, втрачаючи швидкість і намагаючись витягнути кинджал. Ніколаї не здавався, вкручував лезо глибше, відчуваючи, як бризнула на руку кров. Урешті-решт жінка-солдат упала.

Ніколаї не зупинився, щоб подивитися, як Толя з Тамар звільняються від сітки; він уже розглядав небо, шукаючи Зою та її нападника.

Високо над землею вони зчепилися в бійці, дівчина борсалася і хвицалася, намагаючись звільнитися з кхерґуудових лабетів. Солдат схопив її велетенською рукою за горло. Він збирався придушити бранку, щоб вона знепритомніла.

Зоя в одну мить заклякла… утім, втратити свідомість так швидко вона не могла. Ніколаї відчув, як затріщало повітря навколо. Кхерґууд вважав Зою звичайною гришею, котра не може заклинати зі зв’язаними руками. Та генерал Назяленскі була незвичайна Верескунка.

У металеві крила шуанського солдата вдарила блискавка. Він здригнувся і затремтів. Металеве тіло зім’якло. Вони із Зоєю стрілою помчали до землі. «Ні, ні, ні». Король кинувся до них, подумки складаючи й відкидаючи плани. Марно. Безнадійно. Він аж ніяк не міг вчасно дістатися до них. Із грудей вихопилося гарчання. Хлопець стрибнув, потік повітря вдарив йому в обличчя — і ось він уже тримає Зою в руках.

«Неможливо. Це суперечить законам фізики…» Ніколаї помітив унизу власну тінь — занадто далеко виднівся темний силует із розгорнутими за спиною крилами. «Чудовисько — це я, а я — чудовисько». Ніколаї відсахнувся, немов намагаючись утекти від себе самого, і побачив, як смикнулася тінь потвори.

— Ніколаї? — Зоя дивилася на нього, і на обличчі в неї закляк несамовитий переляк.

— Це я, — хотів відповісти хлопець, та з горла вихопилося лише гарчання. За мить його тіло розітнув розряд — у кістках завібрувала Зоїна сила. Він скрикнув, знову видавши хрипке гарчання, і відчув, як, зникаючи, скручуються крила. Він падав. Вони обидва помруть.

Зоя простягнула вниз вільну руку, і під ними з’явилася повітряна подушка, різко загальмувавши падіння. Скотившись із неї, вони гупнулися на землю незграбною купою. Дівчина враз позадкувала від короля, здійнявши руки й витріщивши очі.

Він теж звів руки, показуючи, що здається.

— Це я, — повторив Ніколаї й, почувши, що з губ зірвалися цілком людські й нормальні слова, мало не заплакав від радості. Йому ще ніколи не доводилося куштувати нічого солодшого за мову, що повернулася до його язика.

Зоїні ніздрі затріпотіли. Вона перевела погляд на солдата-кхерґууда, котрий напав на неї, схилилася над його тілом, шукаючи, куди можна виплеснути свій страх. Падіння мало б убити його, та солдат уже зводився на ноги. Зоя змахнула долонями, і гуркнув грім, на пучках її пальців заіскрилася блискавка. Пасма волосся звивалися навколо обличчя дівчини, наче ореол зі змій. Вона різко ляснула руками по солдатових грудях. Кхерґууд забився в конвульсіях, плоть його почервоніла, а від тулуба потягнулася цівочка диму — його тіло зайнялося вогнем, немов спалахнувши зсередини.

— Зоє! — вигукнув Ніколаї. Скочив на ноги, але не наважився торкнутися дівчини, поки її тіло розтинав такий потужний струм. — Зоє, хай йому грець, подивись на мене.

Дівчина підвела голову. Обличчя в неї зблідло, а очі палали люттю. Якусь мить здавалося, що вона його не впізнає. Потім її вуста розтиснулися, а плечі похилилися. Вона опустилася на коліна й глибоко вдихнула.

Від кхерґуудового підсмаженого тіла сочився солодкувато-нудотний запах. Допитувати вже не було кого.

Толя з Тамар звільнилися від сітки. Вони стояли поряд із Юрієм, котрого так теліпало, що Ніколаї навіть замислився, чи не напад це. Невже хлопчина ніколи не бачив битви? Бійка була жорстока, проте коротка, та й об’єктом нападу був не він. Аж раптом Ніколаї все збагнув…

— Ви… він… — затинаючись, промовив чернець.

— Ваша величносте, — озвався Толя.

Ніколаї подивився на руки. Пальці досі були поплямовані чорним, із закрученими, як пазури, нігтями. Вони порвали йому рукавички. Король глибоко вдихнув. Минула довга мить, потім ще одна. Нарешті кігті зникли.

— Я знаю, Юрію, — якомога спокійніше сказав він. — Непоганий фокус для вечірок. Ти збираєшся непритомніти?

— Ні. Можливо. Не знаю.

— Із тобою все буде гаразд. І з нами всіма.

Ці слова були наскрізь брехливими, і Ніколаї ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Мені потрібно, щоб ти тримав язика за зубами. Толя, Тамар, ви неушкоджені? — Обоє вартових кивнули. Ніколаї змусив себе перевести погляд на Зою. — Ти не поранена?

Дівчина судомно зітхнула. Кивнула, стиснула кулаки й відповіла:

— Кілька синців. Але священник… — Генерал показала підборіддям туди, де лежав чоловік; кров струменіла зі скроні на білосніжну бороду. Шматочок кам’яного серпанку Лізабети оглушив його.

Ніколаї закляк поряд зі священником. Пульс у того був стабільний, хоча, мабуть, не обійшлося без сильного струсу мозку.

— У селищі галас не здійнявся, — зауважила Тамар, скориставшись своєю силою, щоб перевірити стан чоловікових внутрішніх органів. — І сигналу тривоги не чути. Якби хтось помітив кхерґууда, вони вже прибігли б сюди.

Залишалося сподіватися, що напад відбувся досить далеко від села й не привернув зайвої уваги.

— Мені не хочеться пояснювати людям сутність солдатів із механічними крилами, — зізнався Ніколаї. — Нам доведеться заховати тіла.

— Покладемо їх у трояндові кущі, — запропонувала Тамар, — а після заходу сонця я по них надішлю двох вершників.

Заховавши тіла від допитливих поглядів у червоних трояндових заростях, вони на власний розсуд улаштували навколо статуї Лізабети невеличкі декорації, відтак Тамар повернула священника до тями. Ніколаї, як завжди, трохи порухавшись, позбавився напруження, що пульсувало всередині. Проте він знав, що не слід покладатися на ілюзію, наче він щось контролює. Це був знеболювальний бальзам, а не ліки. Чудовисько з’явилося серед білого дня. І дало йому змогу врятувати Зою. Король не знав, що це означало. Він не керував демоном. Той самотужки вийшов на перший план. Принаймні хлопець так думав. «А що, як це станеться знову?» Власний розум здавався ворожою територією.

Священник, здригнувшись, опритомнів і застогнав, потягнувшись пальцями до ґулі на скроні, що дедалі більшала.

— Ви вдарилися головою, — м’яко повідомив Ніколаї.

— Тут були солдати! — видихнув священник.