Король шрамів - Лі Бардуго

— Аякже, — уголос промовила вона. — Матаясе, твоя країна може поцілувати мою вгодовану гришницьку дупу.

Вовки затиснули її в кільце, оточили, відрізали будь-який шлях до порятунку. З їхніх грудей вихоплювалося низьке гарчання. Вовки були священні тварини для дрюскелле. Можливо, вони відчували Матаясову присутність. А може, Нінину. Гриша, ворог. «Чи може, вони внюхали ніжну соковиту вечерю».

— Ну ж бо, — сказала дівчина фієрданською. — Я не хочу завдавати вам шкоди. — «Я не хочу помирати».

Матаяс провів рік у Пекельних Воротах, де його змушували змагатися з вовками. У Джела було дивне почуття гумору. Ніна напружила пальці, відчула, що кістяні кинджали готові слухатися її наказів. Проти тварин вони спрацюють не гірше, ніж проти людей.

Дівчина скинула плащ, і холод миттю вгризся в неї, однак тепер спину прикривала кісткова броня. Ніна була Святою під захистом своїх реліквій.

Двоє вовків стрибнули одночасно. Дівочі долоні смикнулися вперед, і скалки кісток полетіли як годиться, протнувши тіла тварин двома чіткими потужними пострілами. Вовки заскавчали й нерухомо впали на сніг. Від цього звуку краялося серце. Принаймні смерть їхня була легка. Наприкінці шляху це єдине, про що ми можемо мріяти.

Однак вовче кільце й далі стискалося. У їхніх рухах було щось дивне. Очі сяяли майже помаранчевим вогнем, тварини наїжачувалися і смикалися, наче ними керувало щось більше за голод. Що з ними не так? Часу на роздуми не було.

Вовки стрибнули. Ніна випросталася. Цього разу вона не встигла добре прицілитись. Одна тварина впала, проте інша схопила дівчину пазурами й навалилася всією вагою, кидаючи її на сніг.

Щелепи стиснулися на передпліччі, тіло здригнулося від болю. Від вовка ледь помітно пахло чимось дивним. Ніна закричала.

Почула гучне гарчання і зрозуміла, що ось-ось помре. «Я сказала Матаясові такі гарні слова, а хто скаже їх мені?» Аж раптом, немов у тумані, щось налетіло на вовка, звільнивши Ніну від ваги його тіла. Дівчина відкотилася, притискаючи до грудей закривавлену руку й жадібно ковтаючи ротом повітря. Занурила руку в сніг, намагаючись очистити рану. Тіло забили дрижаки. Здавалося, наче вовча слина була отруйною. Від лихоманки мало не зупинялося серце. Ніна бачила по всіх усюдах навколо себе смерть: Матаясове тіло — під землею, кладовище — на півночі, попереду — епідемія чуми, землю охопить хаос, усе зогниє.

У голові заверещав хор голосів.

Ніна, тремтячи, притиснула трохи снігу до щік, намагаючись очистити думки, але, розплющивши очі, злякалася, що отрута затьмарила їй розум. Двоє вовків билися на снігу — один сірий, а другий білий і значно більший. Тварини покотилися снігом, білий вовк вчепився в горлянку сірому, але не прокушував її. Нарешті сірий вовк зіщулився і заскавчав. Білий розтиснув лабети, і менший вовк принижено поповз геть, підібгавши хвоста.

Білий вовк повернув до Ніни закривавлену морду. Тварина була велетенська й сухорлява, проте не смикалася й не тремтіла, на відміну від своїх сірих родичів. Схоже, вони були інфіковані чимось, що тепер потрапило й до Ніниних жил; однак білий вовк рухався із безпомилковою природною грацією диких тварин.

Звір підійшов до дівчини. Ніна звелася на коліна, простягнула перед собою руки, щоб відігнати його, і подумки вже тягнулася до чергової кістяної скалки. Аж раптом помітила шрам, що розтинав жовте око.

— Трасселе?

Тварина смикнула вухами.

Матаясів вовк? Цього не могло бути. Хлопець якось розповідав їй, що, коли дрюскелле помирає, побратими випускають його ізенульфа в дику природу. Невже Трассел знайшов свого любого господаря, щоб поєднатися з ним навіть після смерті?

— Трасселе, — лагідно покликала вона.

Вовк схилив велику голову набік.

Ніна почула цокіт копит. Перш ніж вона збагнула, що відбувається, на галявину виїхала вершниця.

— Назад! — гукнула дівчина, пускаючи коня галопом між Ніною й білим вовком.

Зенік знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, кого вона бачить, — це ж висока дівчина з монастиря. Цього разу вона була вбрана в шкіряні штани й хутро, а рудувато-русяве волосся зміїлося спиною, спадаючи двома довгими косами. Вона скидалася на королеву-воїтельку, крижану сильфіду1, що з’явилася простісінько з фієрданських легенд.

Дівчина скинула гвинтівку.

Трассел, вищиривши зуби, позадкував.

— Ні! — скрикнула Ніна. Вона жбурнула в дівчину кісткову скалку, влучивши тій у плече. Гвинтівка вистрілила навмання. — Біжи! — крикнула гриша Трасселові фієрданською. Вовк клацнув зубами, немов сперечаючись. — Джел комменден! — крикнула Ніна. Команда дрюскелле. Трассел коротко чмихнув, потім повернувся і пострибав у хуртовину, востаннє ображено озирнувшись на дівчину, наче повірити не міг, що вона змусила його покинути поле бою.

— Ти що коїш? — поцікавилася дівчина, витягаючи з плеча кісткову скалку й кидаючи її на сніг.

Ніна заверещала від люті. Матаясовому вовку, його баламутові, його Трасселу якимось чином вдалося знайти дорогу до неї, а ця тупа вівця прогнала його. Зенік схопила дівчину за ногу і скинула з сідла.

— Гей! — вершниця спробувала відштовхнути Ніну, неабияк здивована її силою. Та Зенік готували стати солдатом. Можливо, статурою вона не була подібна до фієрданських воїнів, однак могла похизуватися неабиякою силою.

— Ти його відлякала!

— Це був вовк! — верескнула дівчина простісінько їй в обличчя. — Тобі це відомо, еге ж? Він уже тебе вкусив. Навіть якщо тварина слухалася якихось твоїх команд…

— Він мене не кусав, ти, коза. Це був інший вовк!

— Інший… тобі геть мізки відбило? До речі, звідки ти знаєш команди дрюскелле?

Ніна відчула, як щоками заструменіли гарячі сльози. Можливо, їй більше ніколи не судилося побачити Трассела. А що, як це Матаяс відправив його до неї? Покликав свого мазунчика їй на допомогу?

— Ти не мала права!

— Я не хотіла…

— Мені байдуже, чого ти хотіла! — Ніна наблизилася до дівчини. — Легковажна, дурна, безмозка. — Вона вже й сама не знала, кого має на увазі — дівчину чи себе, та це її не займало. З неї було досить.

Зенік щосили штовхнула дівчину й зачепилася ступнею за її щиколотку.

— Припини! — гиркнула та, гупнувшись на землю.

Але Ніна не могла припинити. Їй кортіло, щоб її вдарили. Хотілося вдарити у відповідь. Вона схопила дівчину за комір.

Раптовий біль розірвав груди, і Ніна, рохнувши, схопилася за серце. Здавалося, наче його стиснув кулак. Дівчина змахнула руками, у її мідних очах промайнуло щось середнє між переляком і тріумфом. Зенік відчула, як важчає тіло; перед очима все попливло. Це відчуття вона пам’ятала ще з тренувань Корпуснійців. Дівчина вповільнювала Нінине серце.

— Гриша, — видихнула вона.

— Я не… я не…

Ніна зосередила власну силу, щоб захиститися від дівчини, відчула, як напинається її жива дзвінка сила. Зібравши останню волю в кулак, Зенік клацнула пальцями, і кісткова