Король шрамів - Лі Бардуго

на боці короля. Вони не просили ні золота, ні земель, а висунули тільки одну вимогу: хтось із них завжди залишатиметься поряд із королем, щоб Равка ніколи не припиняла поклонятися Святим. Ченці увірвалися на поле бою, розкидавши навсібіч ворогів Равки, відтісняючи їх назад і створюючи кордони, які змогли б вистояти приблизно тисячу років. — Голос Юрія гучнішав, хлопець захопився оповіддю, і вся нерішучість зникла. — Але битва тривала так довго, що, коли вона скінчилася й монахам слід було повернутися до людської подоби, їм це не вдалося. Тоді їхній ватажок привів ченців до древнього тернового дерева, і вони влаштували небезпечний ритуал — обізбаю. Ті, хто вижив у ньому, знову стали людьми, а їхній ватажок посів місце поряд із Яромиром. Зрештою, священникові, який обіймав найближчу до короля посаду, стали присвоювати титул Аппарата, а солдати з його оточення стали Духовною вартою.

— Дехто запевняє, що члени першої Духовної варти були гришами, — зауважив Толя.

Тамар доторкнулася пальцями до акулячого зуба на шиї.

— Згідно з цією версією, тварини, на яких вони обернулися, стали першими підсилювачами. Їхні душі додали ченцям сили.

Ніколаї уважно подивився на Юрія. Жодного сумніву, ця історія була дивною, і, найімовірніше, вигадок у ній було більше, ніж правди. Однак…

— Цей обряд для очищення людини від звіра. Як саме він діє?

Юрій поправив окуляри на переніссі і єдиним рухом стер з обличчя вираз упевненого вченого.

— Достеменно не знаю. Тексти… суперечать один одному.

— Справжнім заколотником тебе складно назвати, чи не так, Юрію?

Чернечі вуста вигнулися в усмішці.

— Підозрюю, що так.

— Однак ти опинився біля моїх воріт, називав мене зрадником і злодієм. — Юрієві принаймні не забракло вихованості, щоб зіщулитися. — Що тебе сюди привело?

— Святі. Я вірю в це.

Ніколаї щодо цього сумнівався.

— Розкажи мені про цей обряд.

— Чому? — запитав Юрій, насупившись.

— Я король. Мені хочеться розваг.

Чернець посмикав миршаву борідку.

— Подробиць я не знаю. Тексти наводять суперечливу інформацію, а в мене… у мене більше немає дозволу…

— Ти маєш на увазі релігійні тексти, правда? — перепитав Ніколаї. — З бібліотеки Духовної варти. А в тебе більше немає туди доступу.

— Ні.

Біль у хлопцевому голосі відчувався майже фізично. Король подумав, що розуміє його. Колись слова були єдиним прихистком, де йому вдавалося знайти розраду. Жодній книжці ніколи не забракло для нього терпіння, і вони не наказували хлопчикові сидіти тихенько. Коли його репетитори розпачливо змахували руками, бібліотека навчала Ніколаї військової історії, стратегії, хімії, астрономії. Кожен книжковий корінець ставав відчиненими дверима, які шепотіли: «Заходь, заходь. Ось землі, яких тобі раніше не доводилося бачити. Ось місце, де ти зможеш заховатися, якщо злякаєшся, погратися, якщо занудьгуєш, відпочити, якщо світ здаватиметься тобі ворожим». Ця розрада була знайома Юрієві. Колись він був ученим. І, напевно, мріяв знову ним стати.

Ніколаї підвівся.

— Дякую, Юрію. Ти нам неабияк допоміг.

Чернець повільно встав.

— Справді? То чи не могли б ви приєднатися до наших вимог, ваша величносте? Аппаратові не вдасться не зважати на думку короля. Якби ви могли звернутися до нього з…

— Я подумаю про це, Юрію. Ти цікаво аргументував свою думку. А зараз я б хотів, щоб тебе відвели назад, до твоїх покоїв.

— То я досі залишаюся бранцем?

— Ти бажаний гість, і мені не хочеться, щоб ти заблукав. Напевно, я можу дати тобі щось почитати.

Юрій закляк, наче не повірив власним вухам.

— Мої… книжки?

— Імовірно.

— Це було б… Ні, я мушу повертатися до своїх побратимів-вірян під міські стіни. Ви не можете утримувати…

— І ти повернешся. Однак нам доведеться попросити тебе насолодитися нашою гостинністю трохи довше. Поки ми оцінимо переваги твоєї справи.

Чернець задер підборіддя.

— Заради Беззоряного я готовий чекати цілу вічність. Але не грайтеся зі мною, ваша величносте. Я прийшов до столиці не для того, щоб виставлятися на посміховисько чи гаяти час на якийсь шахер-махер.

— Гаятимеш лише шахер, — заспокоїв Ніколаї. — Махером я востаннє бавився ще в юності.

Зоя закотила очі, а Толя підштовхнув ченця до дверей, де передав його до рук двох вартових із Палацу.

Коли Юрій пішов, Ніколаї підвівся, щоб детальніше роздивитися шпильки на мапі. Без ченця тиша в кімнаті здавалася важкою, наче до приміщення зайшов хтось інший, хтось старий і безіменний.

— Цей хлопчина несповна розуму, — підсумувала Зоя.

— Він вірянин, — нагадав Толя. — А це не одне й те саме.

— Мені більше до вподоби щирий вірянин, аніж хтось на кшталт Аппарата, — додала Женя.

— Як ти можеш таке казати? — здивувалася Зоя. — Він обожнює тирана, вбивцю, чоловіка, який тебе катував.

Женя зітхнула.

— Хіба ми можемо звинувачувати хлопця через те, що його приваблює Дарклінґова сила? Вона приваблювала кожного з нас.

— Тоді ми ще не знали, хто він такий.

— Хіба? — Женя поправила пов’язку на оці. — Юрій — наляканий хлопчисько, котрий шукає щось величніше за себе самого, щоб життя набуло сенсу. По всій Равці живуть такі, як він.

— Це мене і лякає.

Толя сів поряд із сестрою, і Ніколаї помітив, як вони перезирнулися. Зараз був невдалий час для таємниць.

— Що сталося?

Хлопець знизав величезними плечима.

— Можливо, у Юрієвих оповідках щось є. Члени Духовної варти не завжди були Аппаратовими посіпаками. Це були священні воїни, котрі так само щиро служили короні. В юності мені понад усе хотілося приєднатися до них.

— І що тебе зупинило? — поцікавився король. Хлопцеве зізнання не надто його здивувало.

Толя з Тамар виховувалися в церкві, і Ніколаї чудово розумів, що, якби Аліна Старкова не благословила його сходження на трон, близнюки не погодилися б стати його вартовими.

— Вони не прийняли б мене, — пояснила Тамар. — Жінок не беруть до лав Духовної варти.

Толя кивнув.

— Я запитав себе, що це за священний орден такий, де шукають воїнів, але відмовляються від такого бійця, як Тамар?

Дівчина поклала руки на сокири.

— У Святих були на нас інші плани.

— Ой, — відповів Ніколаї, — а що ж Святі планують для нас тепер? Зоє, коли я вирвався з маєтку герцога Радімова в Івці, де ти мене знайшла?

— На гусячій фермі, дорогою до Варени.

Ніколаї торкнувся пальцем мапи.

— Північно-східний шлях. Однак, тікаючи з Палацу, я щоразу прямував на північний захід. І щоразу рухався тим самим маршрутом, лише просувався трохи далі. А що, як створіння в мене всередині намагається дістатися того місця у Зморшці? А що, як воно так само мріє спекатися від мене, як я від нього?

— А що, як усі ці так звані дива заплановані, щоб витягнути тебе з Палацу? — припустила Зоя.

— До