Король шрамів - Лі Бардуго

— Я теж там була, ченче, — утрутилася Зоя. — Я бачила, як він перетворився на попіл у полум’ї погребального вогнища, розкладеного Пекельниками.

Юрій на мить страдницьки заплющив очі.

— Так. Авжеж. Це була мученицька смерть, що знищила його тлінне тіло. Однак Дарклінґова сила була надзвичайною, древньою. Вона могла зникнути, а може, і досі живе в нашому світі разом із його душею.

Зоя стиснула губи й міцно обхопила себе руками, немов намагаючись відігнати холод.

Ніколаї не сподобалося почуте. Якісь залишки тієї древньої сили досі ховалися в його власному тілі, й, судячи з подій минулої ночі, вона щодня прибувала.

— Гадаєш, усі ці поодинокі події, буцімто дива, насправді пов’язані з Дарклінґом? — перепитав він.

— Ні! — вигукнув чернець. Він іще дужче нахилився вперед. Здавалося, його підборіддя ось-ось ляже на стіл. — Я знаю, що вони пов’язані. — Хлопець підвівся й показав на мапу, що висіла позаду них. — Якщо дозволите.

Він роззирнувся, глипнувши праворуч і ліворуч, ряса затріпотіла, наче крильця сполоханої пташки.

— Оце такі в Дарклінґа прислужники? — прошепотіла Зоя. — Якби ми не спалили його тіло, він би перевернувся в могилі.

— Ага! — вигукнув Юрій, знайшовши невеличкі полотняні прапорці, які можна було пришпилити до шкіри. Мапи були помережані крихітними дірочками в тих місцях, де колишні командири планували провести військові кампанії.

— Землетрус у Раєвості, статуя в Цемні, дах із ладану в Аркеську, стіни, що криваво замироточили в Удові, троянди в Адені. — Перелічуючи по черзі так звані дива, хлопець позначав прапорцем місце на мапі. Потім відступив на крок. — Почалося все тут, далеко від узбереж, гір і кордонів, але дива трапляються дедалі частіше й наближаються до…

— Зморшки, — закінчив його думку Ніколаї.

Візерунок був чіткий: яскравий, мов зірка, вибух з епіцентром у мертвому Неморі.

— Святі, — видихнула Зоя.

— Саме там… — почала була Женя.

— Так, — урвав її Ніколаї, хай навіть не надто чітко пам’ятав останню битву.

У нього всередині тоді вже оселилося чудовисько, і доводилося змагатися з ним за контроль над свідомістю. Удавалося це значно частіше, ніж тепер. Навіть у зміненому стані хлопцеві виходило надовго повертати собі здоровий глузд і шукати Аліниної допомоги. Під час останньої сутички він навіть спробував допомогти своїм військам.

Ті місця, де траплялися дива, скупчилися навколо центральної точки, місця, де колись лежала Зморшка, де Дарклінґ улаштував собі останню трибуну, де він віч-на-віч зустрівся з Аліною Старковою і загинув від її руки. Перемога. Принаймні тоді так здавалося — країну об’єднала можливість примирення, і Ніколаї несподівано й без болю позбувся демона, який щосили намагався опанувати його.

Король вірив, що темрява в нього всередині зникла в мить Дарклінґової смерті. Він вірив, що війна скінчилася.

А тепер чудовисько знову повстало, намагаючись керувати ним. Невже демон весь час був усередині, непокоїв його вві сні та незмінно складав компанію, чекаючи своєї миті? Чи його щось розбудило?

Ніколаї подивився на шпильки, що розбігалися навсібіч мапою. Невже вони справді складалися у візерунок, чи Юрій лише бачив бажане? А може, цей буцімто простодушний фанатик веде якусь підступнішу гру?

— Пробач мені, Юрію, — озвався король, — але ти прагнеш, щоб равканська церква визнала Дарклінґа Святим. Тож у тебе безліч причин пов’язувати ці явища з Беззоряним.

— У мене немає підстав брехати, — заперечив чернець. — Кілька днів тому в Зморшці з’явився знак — озерце з чорного каміння, затемнене сонце.

Зоя роздратовано пирхнула.

— Або це якась географічна аномалія.

Юрій тицьнув кістлявим пальцем у мапу.

— Це не лише місце, де Беззоряний віддав своє життя. Це місце древньої сили, саме тут Дарклінґ уперше розірвав світ і створив Зморшку.

— Ти не можеш цього знати, — відмахнулася від нього Зоя.

— Це була моя тема досліджень у Духовній варті. І про все це згадується в текстах.

— Яких текстах? — перепитала дівчина, і Ніколаї замислився, чи не намагається вона, бува, під’юдити ченця.

— «Книга Альоші». «Сікурійські псалми». Ви могли бачити їх ілюстровані версії в «Історії Санктії».

— У дитячій книжечці?

— Це було святе місце, — не вгавав Юрій. — Місце, де яблуневі палі простромили Сан-Фелікса, древнє місце зцілення та славнозвісної сили, куди для очищення приходили чоловіки.

Ніколаї випростався.

— Якого саме очищення?

Юрій розтулив рота і знову стиснув губи.

— Я обмовився…

— Ні, не обмовився, — утрутився Толя. — Він має на увазі обізбаю. Чи не так, ченче?

— Я… я…

— Ненавиджу визнавати, що недостатньо освічений, — озвався Ніколаї. — Людям значно більше до вподоби самостійно про це здогадуватися. Але що таке ця обіз… баба?

— І гадки не маю, — зізналася Зоя.

Женя стенула плечима, і навіть Давід похитав головою.

На королівський подив, відповіла Тамар.

— Обізбая, — сказала вона. — Обряд Спалення Терну. Знаєте, як створили Духовну варту?

— Та це все дитячі казочки, — насупившись, кинула Зоя.

— Можливо, — погодився Толя.

— Ну, то розкажіть мені цю казочку, — попросив Ніколаї.

Тамар схрестила руки.

— Вшануєте нас такою честю, ченче?

Юрій завагався, а тоді сказав:

— Усе почалося з першого короля роду Ланцових — Яромира Рішучого. — Хлопець заплющив очі, голос його став упевненішим, лунав ритмічно. — До його правління землі, що пізніше стали Равкою, були просто розкиданими провінціями під керівництвом сварливих королів, між якими постійно точилися війни. Яромир приборкав їх усіх і об’єднав землі під прапором із подвійним орлом. Проте через невтомні напади Фієрди з півночі й Шу Хану з півдня молоде королівство весь час перебувало у стані війни.

— Звучить знайомо. — Ніколаї ще в дитинстві чув цю казку в школі. У нього завжди серце краялося від думки про те, що Равці постійно доводилося воювати з першого дня свого існування.

— Другої армії ще не існувало, — вів далі Юрій. — Равканські солдати воювали й помирали так само, як усі решта. Однак, як розповідає легенда, Яромир збудував на вершечку гори в Ос Альті вівтар…

— Місце, де потім з’явилася перша королівська капличка, — підказав Толя.

Юрій кивнув.

— Молодий король молився всім Святим, які могли його почути, а наступного дня біля його дверей з’явилася група ченців і запропонувала своє союзництво. Це були незвичайні ченці. На полі бою вони могли перекидатися на звірів. Воювали вони не як люди, а як різноманітні створіння: вовки, дракони, яструби чи ведмеді. Королю доводилося чути легенди про цих ченців, та він майже не вірив у їх існування, аж поки не побачив дива на власні очі.

— Ці дива ніколи не закінчуються, — буркнула Зоя.

— Авжеж, — погодився Юрій, вибалушивши очі, у яких вогнем світилося завзяття. — Ніколи. Ченці погодилися воюватися