Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Чому ж? – знизала плечима вона. – Нехай його трохи поламає.
Упир пускав слину і не зводив очей з крові, яка продовжувала текти.
– Хто зламав печатку?
Кровопивця ревів, гарчав і намагався зірвати з себе сітку мороку, але що більше він рухався, то більше вона висмоктувала з нього сили – він старів на очах, ставав дряхлим і немічним.
– То хто зламав печатку? – вкотре повторила запитання магістр Лайс.
– Не скажу!.. – зашипів упир.
Магістр клацнула пальцями, і рана затягнулася, немов її ніколи й не було.
– Я ненавиджу тебе, Грондер!.. Будь ти проклятий!..
– Я і так проклятий, – з гіркотою відповів некромант. – Тільки моє прокляття допомагає знищувати таких як ти!
– Саме так, щуробій, саме так! Вас натаскують на таких самих, як ти. Скільки трупів ти допитав, га? А скільки вовкулаків убив? І скільки було серед них людей, га, скажи?!
Упир реготав мерзенним сміхом.
– Заткни пельку!..
– А дружину свою допитав, некромант? Чи погребував?
Магістр Вікк не витримав, він вихопив шпильку з рук Корри і метнув у Зурмса.
– Зупинись!.. – крикнула магиня, але було пізно.
Упиря охопило біле полум’я, і він розсипався порохом. На професора Вікка було страшно дивитися: обличчя, спотворене болем, а в єдиному оці застигли невиплакані сльози та біль. До нас нечутно підійшла Кхибра з моєю качалкою. Я ткнулася їй у плече і нарешті заплакала. Тут же розридалася вона.
– Будуй портал, Корро. У дівчат шок. Ми з хлопцями самі прийдемо, потрібно перевірити нетрі.
Повітря здригнулося, і з’явилася блідо-блакитна пляма порталу. Ніколи в житті не користувалася такими штуками. Ми, все ще плачучи, зробили крок у портал слідом за пані Лайс. У гуртожитку нас напоїли сопільником, магістр Корра прошепотіла якесь дивне слово, і ми одразу ж заснули.
Вранці на нас чекав сюрприз – на столі стояв глечик молока, кілька скибок білого хліба, сир і кільце домашньої ковбаси. Під глечиком лежав папірець, на якому нерівним почерком було написано: «Для відновлення сил. З вдячністю, М. і М.».
Я посміхнулася, наші кухарі порадували смачним сніданком. Ми зібрали невелику сумку речей.
– Кхибро, – я підійшла до тролиці, – ти мені з учорашньої ночі, більше ніж сестра. І якщо тебе хтось образить, то я йому ребра перерахую!
Подруга усміхнулася і ми обійнялися.
– Дякую, Руто! Кривднику твоя чарівна качалка зробить масаж, що розслаблює м’язи!
Як добре, коли в тебе подруга з почуттям гумору!
Купивши на пошті магоптахів, ми вирушили в «Клич вепра».
– Тітонько Палажко, – почала я з порога, – здай нам кут.
– Навіщо? – здивувалася тітка.
– Занадто втратно їздити туди-сюди підводою. Навіть конячкою, яку забрав батько, невигідно.
– Ой, дівчатка мої, – тітка стурбовано подивилася на нас, – як же я раніше не подумала? Тільки, що ж я вам можу запропонувати? Зараз майже все зайнято.
– А горище у вас є? – поцікавилася Кхибра.
– Є, але там пилюка, я давно не прибирала.
– Нічого страшного, ми приберемо.
– Я вам дві перини дам, ковдри в мене теж є. Ось із подушками – біда.
– Ми до всякого звикли, – посміхнулася я.
– Ви не переймайтеся, я плату за горище з вас брати не буду. Живіть скільки хочете. Там усе одно нікого не поселиш, окрім ластівок чи голубів.
– Домовилися!
З цими словами, ми озброїлися відрами та ганчірками. А через дві години горище сяяло чистотою. Тітка Палажка дала нам перини й ковдри, ми залишили свої речі та прийшли до кухні. Василь з Аглаєю крутилися біля казанів і сковорідок, а Понтусоль сидів на стільці й жер. Це нормальні люди їдять, а він – натурально жер. Перед ним на столику стояла велика миска домашньої локшини з куркою. Він жадібно зачерпував локшину ложкою і з присвистом втягував у себе. На його пузі красувалася величезна серветка, завбільшки з половину скатертини. Кухар стогнав, сопів і кректав, тримаючи голову просто над мискою. Він відкушував шматок м’яса від ніжки і чавкав на всю кухню. Підборіддя лисніло від жиру, маленькі очі здавалися ще меншими, а зуби працювали як жорна. Проковтни він ненавмисно ложку, вони б не помітили – перемололи б усе на порох.
– Чого втупилися? Ніколи не бачили, як люди їдять?! – промовив із набитим ротом кухар.
Ми відвернулися – видовище було огидним. Як люди їдять ми бачили, а от як Понтусоль – ні.
– Чого стовбичите? Зайнятися нічим? Мийте казан, варіть свиням і заодно, почистіть свинарник. Потім прийдете, я придумаю, чим вас ще навантажити. – Він доїв, витер напівскатеркою пику й голосно ригнув.
Ми з Кхиброю вирішили не поспішати. Якраз до обіду впораємося. Коли вичистили свинарник, а вариво остигало у ночвах, до нас вийшла стурбована тітка.
– Дівчатка, виручайте.
– Що сталося, тітонько?