Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

Мендель заплющив очі.

Як же він хотів переконатись, що все відбувається насправді, не сниться, не ввижається! Цей чоловік — названий брат Шабтая Цві! Неймовірно! І в ньому, на перший погляд звичайному турецькому торговцеві, в шароварах і тюрбані, в мештах з довгими загнутими носами, накульгуючому, невисокому, незримо присутня духовна спорідненість з Шабтаєм! Вони не лише листуються, а й перехоплюють думки один одного.

— Чому ви прийшли саме до мене? — спитав Мендель у Леві. — Через те, що я син Нехемії Коена, розвінчувача?!

— Насамперед, Менделю, — відповів Леві, — ти правнук Давида Алеві, а вже потім — син Нехемії Коена. Коли я вирішив розповісти про свого брата, то думав лише про те, як відновити справедливість. Нехемія вчинив жорстоко, але нехай се буде на його сумлінні. Мстити я не буду. А ось ти… — Леві помовчав. — Ти — інший. Ти виправиш гріх батька…

— Але як? — здивувався Мендель.

— Я потім скажу, — урвав його Леві. — Ще не час.

І розчинився у львівській темряві, що настала раптово.

Леві тепер погано спав по ночах, місто левів вже встигло внести в його душу сум’яття. Туга львовска, туга ґдола[20], спадкова недуга шляхтичів, паскудна й невиліковна, коли нічого не хочеться, навіть вставати вранці з ліжка. Тут його сни стали каламутними, химерними, сповненими загадкової невимовності. На подвір’ї їхнього будинку в Ізмірі ріс великий кінський каштан, старе тінисте дерево, в гіллі якого так приємно ховатися від спеки. Восени, коли розкривались товсті булави, і з них випадали блискучі коричневі плоди з невеликою світлою плямкою, Шабтай вилазив на саму верхівку дерева. Він лущив каштани, кидаючи шкірки, через що вся земля була всіяна колючими оболонками. У сні Леві Шабтай Цві бавився з каштанами не просто так, у кожній його дії простежувався каббалістичний зміст.

— Ти думаєш, що світ жахливий, несправедливий, потворний? — спитав Шабтай.

І відразу ж відповів: ні, погані лише «кліпот», оболонки, шкаралупки, наїжачені колючками. Ти обережно, щоб не вколотися, береш їх до рук.

Ця їжакувата «кліпа» приховує Б-жественні іскри, прекрасні й вічні! Вони сховані, але…

Подивись на плід каштана, бачиш, брате, який він гладенький, коричневий, приємний на дотик?

Шабтай розкрив каштан, витягнув ядро, простягнув його в руці просто під ніс Леві.

Так і світ: очищений від мерзоти, гріхів та бруду, прекрасний.

Уві сні Леві хитав головою. Ні, ні, ти це придумав, Шабтаю.

Не може бути, щоб ти сам зумів витягнути й зібрати докупи всі іскри.

Їх міріади, напевно, більше, аніж звізд на небі й піщинок в пустелі.

— Дурненький! — посміхнувся Шабтай, — ти мій брат, я люблю тебе, але ти не розумієш мене… Зрештою, так і повинно бути. Зостанусь сам…

Безліч «кліпот» — шкаралупок — це людські гріхи. Чим більше «кліпот» я розіб’ю, тим ближче до Звільнення, Леві!

Шабтай знову простягнув йому руку, в якій лежав, світячись, великий плід каштана, ідеально круглий.

— Жодної колючки, Леві! — промовив брат. — Жодних лихоліть, війн, голоду, несправедливості! Це буде незабаром! Б-г милостивий, Він дав мені цю силу…

Леві прокинувся, стискаючи в правій руці колючий каштан. Дерево це росло не в Ізмірі, а в затишному львівському дворику. Каштан міг потрапити до нього через відчинене сильним поривом вітру вікно. Або Леві забув, що пізно увечері проходив повз особняк пані Сабіни, і там, біля візерунчастої огорожі, зірвав колючу булаву на згадку про неї…

Та все одно душа його була неспокійна.

Мешканці шляхетного міста Львова здавна відзначались особливою безпечністю. Їхнє місто не раз переходило з рук в руки, зазнавало нападів різноплемінних загонів, що грабували передмістя й підпалювали ниви. Однак львів’яни ставились до цього навдивовижу спокійно.

По-перше, Львів охороняли кам’яні стіни Високого Замку.

По-друге, від ворога можна було відкупитися, винісши йому назустріч скрині з золотом. Золото для таких трафунків припасали єврейські та вірменські купці, а також греки, італійці, мадяри. По-третє, львів’яни мали за ніц кожну владу, яка б вона не була, задовільняючись своїми вольностями. Лихі язики патякали, що коли турки залишать Львову всі привілеї, то громада віддасть перевагу Стамбулу, тихо вивісивши білий прапор. Тому, коли Осяйна Порта намислила розширити свої й без того чималі володіння, розмріявшись про Поділля, а заодно й про стародавні землі галицькі, Львів не надто дбайливо готувався до оборони. Турецько-татарська загроза багатьом здавалась нереальною — особливо, після російсько-польської кампанії, після облоги військом Хмельницького, шведами та іншими охочими до лев'ячих статків. Успіхи турків, що вже наближались до львівських передмість,