Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Коти шипіли, ставали дибки, кидаючись на суперника з утробним завиванням, видирали очі, клапті шерсті зі шкірою, що сочилась сукровицею, ламали лапи й кінчики хвостів, ковтали відкушені в азарті вуха, сплітались у клубки шерсті, качались в пилюці, виспівували котячі балади, сумні й тягучі. Котів обливали помиями, закидували гнилими фруктами, камінням і грудками сухої землі, обшпарювали окропом, кидали в них капцями, але нічого не допомагало. Вночі розчахувалось вікно, чувся сонний, невдоволений голос — ну коли все це припиниться, дайте врешті спати! — та через хвилю шипіння, гарчання і завивання продовжувались.
Так було рік у рік, вік у вік. Помирали й коронувались королі, влаштовувались перевороти, перекраювались кордони держав, а коти залишались.
У майже непомітних нішах, тупиках і під склепіннями арок зустрічались закохані. Слухаючи котячі серенади, вони освідчувались польською, італійською, мадярською, вірменською, обмінювались ніжностями на біблейському івриті, турецькій, арабській, на грецькому діалекті «койне» і навіть на трансільванській.
Стіни будинків, що давно втратили первісний колір, покривались пістрявими шарами плісняви. Пліснява сіра, зеленувата, біла, оранжево-бура створювала чудернацькі картини. Стіни запам’ятовували все: і гортанне «аніроцв отах», й лагідне «сені полі агапо», і лоскітливе шипляче «Зосця, круля…»
Стіни провадили непроявлену хроніку Львова, східного міста, розташованого на заході. Притулившись до них спиною, тут вперше цілувались, зачинали дітей, розлучались назавжди і мирились навічно, забруднюючись різнобарвною пліснявою. Вічні львівські дощі плодили безліч пухирчатих жаб, що в сонячні дні переживали свою жаб’ячу негоду в глибоких криницях. Витягнута на світло жаба дивилась перелякано й прагнула зісковзнути назад, у благословенну прохолоду підземних вод, залишаючи на руках шар липкого слизу.
Витріщались жовтими очима величезні, неповороткі саламандри, виблискуючи чорною шкірою, повзли приручені вужі — ті самі, що висмоктували залишене для кошенят молоко…
Окрім котів із закоханими — чи закоханих з котами — Львів ховав строкатий світ сектантів та єретиків. Наступивши на тонкий нервовий хвіст чорного котиська, ґраційно пантероподібного, Мендель Коен пройшов Староєврейською вулицею, подалі, проминувши Татарську браму, завернув до тихого дворика, обсадженого давно нестриженим глодом. В руці він тримав молитовник у чорній палітурці, а на плечі бовтався оксамитовий мішечок з ремінцями тфіллін й акуратно складеним талесом. Талес у хлопця був не білий з синьою облямівкою, а особливий, кольору зеленого листя з оранжевими смугами по краях й китицями, де оранжеві нитки чергувались з зеленими. Відіпхнувши товсту вовняну ковдру, що опинилась в нього на дорозі, Мендель Коен проскочив під мотузками і, зігнувшись, пройшов у низеньку арку. Арка привела його в інший дворик, уже населений турками. Він обернувся, бажаючи переконатися в тому, що нікого немає поряд, вийшов уже у двір будинку родини Кепе, муркочучи свій незакінчений псалм: ахшав матхіл авів ярок, авів ярок шель тхія, анахну бану Ісраель, вегеула єхія[18]…
Селім Кепе, коли в нього тільки народився син Фатих, а жона-циганка ще не шила туркеням строкате вбрання, відкладав гроші на свою мрію — крамницю старожитностей та рідкісних манускриптів. Цей дім — просторий, двоповерховий, з балконами і клаптиком землі, де росли каштани, Селім успадкував від свого брата, який потонув у Мармуровому морі з вантажем срібних чайничків. Два покої на другому поверсі стояли порожні, й Селім, прорубавши у стіні двері, а до дверей прилаштувавши дерев’яні сходи, здав їх одному торговцю, що приїжджав зі Стамбула з тюками краму. Оренду той платив постійно, відразу за рік, а мешкав у тих покоях від сили сім-вісім місяців.
Потроху хитрий Селім зібрав пристойну суму, завів крамничку антикваріату на першому поверсі, через три роки переніс торгівлю на головну вулицю. Час було розірвати угоду, забирати сходи, замуровувати пробиті в стіні двері, але тут Селім отримав привабливу пропозицію: впустити в ті покої зібрання сабатіанців. Вбрані в тюрбани євреї не хотіли мешкати під одним дахом зі співплемінниками, а будинок Селіма, чия одна стіна належала до єврейського, а інша — до турецького кварталу, ідеально відповідав їх духовній роздвоєності. Гроші вони обіцяли непогані, а ще поводити себе тихо, не кричати і не смітити. Селім — чоловік піддатливий, що ж вдієш, пустив єретиків. І дарма. Тому що тієї п’ятниці, коли Селім одружував свого сина Фатиха-Сулеймана на сліпій Ясмині, в кімнаті, заставленій горщиками з трояндами, чувся речитатив Корану, а цікавий Фатих намагався вгадати, де йому доводилось бачити прекрасне личко нареченої, і згадав раптом, що Ясмина — та сама красуня туркеня, що йшла із зарізаною куркою, і серце теленькнуло передчуттям щастя, Менделя Коена помітив запрошений на весілля Леві.
А далі все закрутилось так, що й не вигадав би. Фатих подарував Ясмині золото, багато золота — його вносили на оксамитових тацях, а наречена повертала до молодого свої розумні, хоч і незрячі очі. Радіючи чужому щастю, Леві подумки тягнув Менделя в турботливо розкриту мишоловку.
Ні, Леві не зичив Менделю Коену зла. Він усього лиш хотів отримати трактат зі збірки його батька.
На те він і Коен, бен Коен, міркував Леві, поїдаючи з тареля турецькі солодощі, впорається з Несвіцьким, обкрутить інквізицію довкола пальця, втече, але не охреститься. Я його приведу до єзуїтів, але спершу навчу, як звідти вирватись, бо це було б жорстоко.
Те, що сходини сабатіанців проходили в будинку Селіма Кепе, що стояв на межі турецького та єврейського кварталів, за два кроки від покоїв, котрі винаймав Леві, зовсім близько від його крамниці, спрощувало завдання. Тільки Леві розповість Менделю про
