Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

Обидва отямились лише на третій день в реанімації міської лікарні, куди Мирослава й Аліка доставили селяни, випадково на них натрапивши. Якщо Алік Штанкевич невдовзі виписався, то з Мирославом Суньком сталася пригода, про яку повідомили в декількох медичних часописах.

Прийшовши до тями, він втратив пам’ять і навіть рідну мову. Мирослав не розумів, коли до нього звертались українською, не впізнав батьків. У його тілі оселився хтось чужий, диктуючи хлопчині свої слова, свою волю, свої вчинки. Цей чужий був Шабтай Цві.

Перше, що вимовив Мирослав, викликало шок, він спитав — ейфо ані[15]?

Ніхто не здогадувався, що то за мова і як потрібно йому відповідати.

Вичерпавши всі способи домогтися української мови, лікарі врешті запросили до хворого рабина з Івано-Франківська. Хтось з медичного персоналу — не то санітарка, не то медсестра, сказала, що мова, якою намагається докричатись Мирослав, нагадує іврит.

Поспілкувавшись з потерпілим, рабин підтвердив: хлопець розмовляє сефардським діалектом цієї мови, і при бажанні його можна перекласти.

Порадившись з ізраїльськими спеціалістами, рабин дійшов до висновку, що Мирослав використовує рідкісні, застарілі конструкції, додає чимало турецьких та спотворених грецьких слів, називає дуже складні каббалістичні терміни, що йому незнайомі. На питання, хто він і де знаходиться, Мирослав Сунько відповідав, що його звати Шабтай Цві.

Це настільки виглядало неймовірним, що рабин припустив: від удару блискавки в Мирослава прокинулась родова пам'ять і той згадав мову далеких предків. Проте родичі Мирослава це рішуче заперечили: євреїв серед них не виявилось, а коріння цієї родини — здебільшого польське, іврит Мирослав ніколи не вивчав, друзів євреїв у нього також не було.

Тоді лікарі припустили, що мають справу з безпрецедентною симуляцією зміни свідомості: восени Мирослав Сунько мав іти до війська. Однак приводів прикидатись не було: в червні він подав документи до коледжу і вже був зарахований, а ще раніше, навесні, хлопця визнали непридатним до військової служби. Грати у втрату пам'яті його не випадало: попереду навчання. Дехто допускав гебоїдну шизофренію з нетиповим перебігом, спровокованим електрошоком.

Провівши з Мирославом чимало часу, рабин дійшов висновку, що Мирослав зовсім не шахрай і не божевільний. З ним трапилось надзвичайно рідкісне лихо: вселився невгамовний дібук, дух небіжчика, що часом проникає в іншу людину, намагаючись керувати її свідомістю.

Шабтай Цві, бажаючи повернутися в світ живих, використав тендітну, ще незрілу душу юнака, бо знав, що не зустріне серйозного спротиву і буде диктувати свої думки через нього.

Однак Шабтай не врахував найголовнішого: існувати в провінційному Стрию разом з дібуком абсолютно неможливо. Мирослав через нього не міг ні навчатися, ні працювати, ні навіть спілкуватися нормально.

Любитель комп’ютерних ігр, він розгублювався від блиску монітара, напружено міркуючи, яку кнопку натиснути.

Тому рабин вигнав з Мирослава бунтівний дух ізмірського каббаліста, повернувши бідоласі пам'ять і рідну українську мову. Трапилось це не відразу. Спочатку довелося чекати повного видужання, потім обряду вигнання дібука чинили запеклий опір лікарі, не вірячи у всіляку чортівню, батьки Мирослава намагались відмолити його в одного уніатського священика, що, як вже відомо, анітрохи не допомагає від дібука.

Тільки коли ситуація стала нестерпною, Мирослав Сунько сам приїхав до рабина і вблагав вигнати нарешті цього страхітливого турецького єврея…

Про поїздку на велосипедах, бурю та блискавки Мирослав більше не згадує, ці епізоди цілковито стерлись з його пам’яті.

Він знову відгукується на своє ім’я, розмовляє винятково українською, навчається у коледжі на кухаря і навіть зустрічається з дівчиною, яку звати Люба. Вона, до речі, не єврейка. Лишень уві сні до Мирослава Сунька зрідка приходить противний чоловічок в зеленому тюрбані й лається застарілою мовою.

Навчений на гіркому досвіді, він, не прокидаючись, показує Шабтаю Цві дулю і той зникає. Вранці Мирослав уже нічого не пам’ятає.

Трапляються дні, коли правовірні юдеї, якими б праведними вони не були, починають замислюватися над значенням одного дивного благословення. Вимовляючи барух ата Адонай, маттир ет ха-іссурін, що перекладається як «благословлен Г-сподь, який дозволяє заборонене»[16], не можна не здивуватися. Навіщо забороняється, якщо все-таки дозволяється?!

Саме це перекочувалось в голові Менделя Коена, молодшого, але найбільш обожнюваного сина раббі Нехемії, якого він збирався зробити своїм наступником.

Ну чому не можна?! — думав юнак. Повинен же приховуватися в цих заборонах сокровенний зміст, бо ж навіщо тоді Тора забороняє нам багато чого цікавого? Гаразд, я не стану варити козеня в молоці його матері, тому що вийде така гидота, що виблюєш. Але отець нещодавно заручив мене з Лією, а мені не можна до хупи навіть залишатися з нею наодинці. Досить мені прийти до своєї нареченої, не чужої мені, ми росли вкупі, і торкнутися, як вискакують її родичі й починають кричати: асур, асур![17]

А ще Менделя пригнічувало те, що