Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Навіть його син Мендель часом задавав питання про Шабтая Цві, і з обережних формулювань яких він здогадувався, що той не поспішає погоджуватися з різкими характеристиками батька. Серед багатих львівських євреїв — не слід забувати й про це — залишались таємні послідовники Шабтая, що приїхали здебільшого з Кракова та Варшави.
Їхнім лідером вважався краківський майстер по сріблу Лейба на прізвисько Хемдас Цві[13], що не раз зустрічався особисто з авантурником у Стамбулі й приїжджав до Львова проповідувати сабатіанство доволі часто.
Зупинявся він чомусь не у ґетто, а в християнській частині міста й звідти чинив капості. Напевно, Хемдас мав покровителя, бо за проживання поза єврейським кварталом його могли суворо покарати. Був ще якийсь скандаліст, Щуролов, що заробляв собі на прожиття винищенням щурів, низенький, шорсткий на язик фанатичний чоловічок, завжди готовий відбити напад. Справжнього імені його ніхто не знав, називали то Матіель, то Мойше, та й з паперами у нього було не все гаразд, вештався від міста до міста, наче якийсь циган.
Допомагала їм варшавська компанія перекупників, що нажила капітали на обдурених співплемінниках, які поквапно розпродали майно й відпливли до Палестини. Не привертаючи до себе уваги, вони не виказували прихильності до свого скинутого спокусника, але шукали спосіб відродити єресь, бентежачи тих, хто мав сумніви, при кожній зручній нагоді.
Коли Нехемія запалював свічку в дні пам’яті свого незабутнього діда, декілька його учнів полюбляли заводити мову, буцімто Давиду Алеві судилось дожити до приходу Машіаха й залишити сей світ цілком спокійним щодо майбутнього єврейського народу. Коен зазвичай мовчав, показуючи, що не бачить сенсу в тому, щоб витрачати силу на переконання затятих єретиків.
Не звертав він уваги й на розповсюдження поміж малограмотного люду каббалістичних амулетів, написи на яких зашифровували сакральне ім’я Шабтая Цві — Амірах, на кустарні шестикутні зірочки, які ще п’ятнадцять років тому траплялися рідко, а тут раптом увійшли[14] в моду.
Раббі Нехемія обернувся. Поруч з ним молився шойхет Гіршель, рудий здоровило з отих, що у них сила в кулаках, зате розуму як кіт наплакав, від якого недавно втекла наречена. На товстому пальці Гіршеля красувалась каблучка з літерами, що позначають числа Шабтая Цві: 814-13-67. Гематрія у них була така сама, як і в слова «ахава» — любов, що привабило покинутого нареченого в надії знайти нову дівчину. Ці перстені продавались як амулети для закоханих. Раббі ще траплялись амулети з набором літер — дві «бейт» і два «алефи» підряд одна за одною. Алеф він розшифровував як «тав», а «бет» — як «шин», якщо перевести першу літеру в останню, а другу в передостанню, то виходить скорочене написання імені Шабтай. Він так підписувався: шин і тав, гачкувато, недбало…
Якщо забороняти, буде ще гірше. А не заборониш, підпільне сабатіанство потопить невчених євреїв у гнилих хвилях, міркував Нехемія Коен. Але що ж вибрати з отих двох лих, що однаково йому осоружні?
Душити сабатіанців чи почекати, поки весняний потік не винесе труп ворога до твоїх ніг?! Спалювати в залізній грубці єретичні молитовники, де надруковані три співи Шабтая й особлива молитва, яку читають лише тоді, коли приходить Машіах?! А в молитовниках, як і в усій літературі сабатіанців, ледь не на кожній сторінці сакральні імена, а тому їх не можна ні спалити, ні осквернити в будь-який інший спосіб, хіба що сховати якнайдалі від цікавих очей.
Раббі Нехемія Коен навіть не здогадувався, що почав мислити тими ж категоріями, що й патер Несвіцький, бич єретиків, противник всякого інакодумства. Тільки єзуїт боровся за єдність католиків, а рабину дуже хотілось досягти такої ж єдності юдеїв. Об’єднувало цих двох людей спільне обурення стосовно розкольників — таємниці минулого, від яких досі було боляче.
Нехемія Коен зі страхом пригадував, як йому в ніч з 5 на 6 вересня 1666 року довелось бігти до султана в тюрбані, тому що сторожа не пускала до покоїв чоловіка в єврейському головному уборі, нехарактерного для турків, через що Коена записали також у «хітаслемі». Тоді він не замислювався, що бігати в тюрбані єврею геть не пасує, що це викличе цілу купу непотрібних здогадів. А коли зрозумів, було вже надто пізно: справа зроблена.
Чутки про те, нібито Коен в Стамбулі публічно зрікся вітцівської віри, гасав містом, лаючи Шабтая, а заодно з ним рабинський юдаїзм та «Шулхан арух» Йосифа Каро, називаючи себе мусульманином, нікуди не ділись. Свідки тієї істерики були ще живі, й охоче розповідали всім бажаючим небилиці про Коена, а ті вже передавали їхні слова, витлумачуючи на свій штиб. Плітки, буцімно Коен таємно прийняв мусульманство, наслідуючи Шабтая Цві, зникали з обігу на якийсь час, аби потім з’явитись знову.
У патера Несвіцького теж виявилась власна таємниця, але не містична, а звичайна любовна: єзуїт давно і безнадійно кохав пані Сабіну…
Коли та ще була незрілою дівчинкою-підлітком, не пані Сабіною, холодною та неприступною, а жвавою Сабінкою, тоненькою, трохи незґрабною, що більшу частину року не мешкала у Львові. Влітку Сабінка приїжджала з пансіону, впурхувала в дім, обіймала батьків та братів, що скучали без неї. Потім вона збирала приятельок і влаштовувала з ними дивні вистави. Місячної червневої ночі вигадниця зображала німфу, що виходила з чорної води заболоченого озерця. Роздягнувшись, прекрасна шляхтянка ставала на березі озера в місячному сяйві. Тіло її вкривалось гусячою шкірою, відблиски місячного світла відбивались мертвотно-блідою шкірою, роблячи Сабіну схожою на утопленицю.
Приятельки допомагали
