Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Міський магістрат, зачувши про турків, провів екстрене засідання. Жадібні купці, зібравшись, довго не могли одне одного зрозуміти.
Та й не дивно: хтось мовив грецькою, хтось італійською, хтось вірменською, хтось єврейською, а дехто татарською. Договоритися їм на офіційній польській мові було важко, а товмача з собою повсюди не тягатимеш.
Обговоривши міські проблеми, купці почухали проплішини, розплели тугі пояси, й несміло запропонували — полагодити давно неремонтовані міські мури.
— Ще рови непогано було б викопати, — тихо запропонував грубас Вазанопуло, який доробився на трояндовій олії та трояндовій воді.
— А гроші на рови маєш? — заперечили йому. — От сам і копай!
Грошей не знайшли, тому й готуватись до облоги не поспішали.
Перевіривши гармати, магістратський чиновник, Деметріс Іхтіоніс, написав у звіті, що в гарматах звили гніздечка маленькі пташки, ядра заросли коконами павутиння, а викотити гармати, як почнеться бій, неможливо, позаяк вони геть поїджені іржею.
Пташок прогнали, сплетені з сотень дрібних стеблинок гніздечка поруйнували, овальні в свіло-сірі крапки яєчка викинули, і на цьому підготовка до війни завершилась. Правда, самі городяни ще робили марні спроби укріпити Високий Замок. Стіни його прикрашали діри[21], частина муру почала потроху обвалюватись, бо її роздирало чіпке коріння плюща й молоді паростки білого ясеня. Ночами хитрі міщани виламували зі стін кращі камені, використовуючи їх для викладання фундаментів, чи для вимощування вулиць та внутрішніх двориків. Обираючи між безпекою та зручністю, львів’яни воліли ходити тротуарами, викладеними з каміння Високого Замку. Адже турки з татарами нападають зрідка, а дощі йдуть мало не щодня. Попробуй побігати по калюжах в дірявих черевиках! А турки… хай йдуть до дідька, позаяк Львів вільний, нехай його купці з магістрату своїми черевами захищають!
Либонь, тільки орден єзуїтів намагався відкрити очі на поважні наслідки завоювань Османської імперії та об'єднати городян. Але тут у них був свій інтерес, позаяк вони вважали, що захист християнського Львова — це насамперед викорінення схизми і зміцнення позицій римо-католицького віросповідання.
Потай тішачись наступові турків, що захоплювали карпатські містечка, патер Несвіцький мріяв, що задля єдності християн Європи заблукані русини грецької віри прийдуть, наче покірні овечки під час грози під навіс, до єдиного пастиря, себто до Папи. А він пояснить схизматикам, що, лише об’єднавшись з римською церквою, вони зможуть гідно відбити атаки злих іновірців. Православні, здається, почали забувати, що їхній головний ворог — османи з татарами, погана нехристь, а не брати-католики.
Не завадило б нагадати: костянтинопольські патріархи насправді служать туркам, принижено повзають перед султаном, питаючи у нього кожного разу дозволу, перш, ніж ступити крок. Якщо турки візьмуть Львів, грецькі пастирі цинічно порадять православним з цим змиритися, як давно уже змирились з падінням Костянтинополя. Під приводом збереження християнства я розчавлю схизму, вирішив Іґнатій Несвіцький, наче слизьку гадину, швидко й безжалісно.
Він згадав про русинку Маріцу, служницю пані Сабіни. Се дуже добре, що вона русинка, хоча й перехрещена в католицьку віру, зрадів Несвіцький. Чорні задуми почали здійснюватися…
Бідолашна Маріца прокинулась на світанку від холоду й побачила, що лежить не в теплому й м’якому ліжечку в своїй кімнатці, а в кам’яному, вистеленому соломою підземеллі. З низького склепіння капала вода, пробивши в камені невелику заглибину. Стіни підземелля вкривав тонкий наліт слизу. Жалюгідні струмені свіжого повітря пробивались крізь вузьке вентиляційне віконце, що його закривала решітка, й відразу змішувались з їдким запахом вічної вогкості. В кутку, навпроти дівчини, сиділо величезне жабисько з коричневими плямами й дивилось на неї великими очима. Неподалік чулось легке шарудіння: це переступали з ноги на ногу сонні кажани, розправляли занімілі шкіряні крила, щоб зручніше в них закутатись. Сумнівів не було: це не сон, Маріца в руках інквізиції.
Служницю охопив жах.
Із цих стін мало хто повертався живий, а про жорстокість інквізиторів оповідали страхіття: здирали шкіру гаками, підсмажували на розпеченій решітці, катували тавром, вливали до рота розтоплений свинець чи олово, садовили в ящики, всіяні залізними цвяхами, підвішували на дибі, вивертаючи суглоби й ламаючи кістки. Найбільше Маріца боялась інквізиторів. Якщо інквізитор трапиться розумний, то, може, зрозуміє, що вона не відьма, а зміїний кістяк почепила для краси, адже в прислуги ніколи не буває грошей на прикраси. Вона щира католичка, не пропускає меси, сповідається й причащається, не ворожить, не вдається до розпусти, завжди слухає свою пані Сабіну, у якої теж заслужена репутація доброчесної дами.
Але якщо Маріці доведеться мати справу з правдивим фанатиком священного слідства, запеклим шукачем відьм, чаклунів та єретиків на кшталт патера Несвіцького, тоді все пропало, не уникнути їй кострища.
Невинна забава — начепити зміїний кістяк — повернеться для Маріци смертю, навіть якщо вдасться уникнути тортур. Вогонь спалить прекрасну русинку, залишивши лише жменьку попелу та кілька обгорілих кісточок. Не буде кому розчісувати черепаховим гребенем довге волосся пані Сабіни, виймати з її малесеньких вушок діамантові кульчики, застібати сукні на спині й малювати хною, як навчила Маріцу одна туркеня, східні орнаменти на долонях. Звісно, пані Сабіна багата й візьме собі іншу служницю, але чи буде та їй такою вірною, як Маріца?
Та й сестри вони, Маріцина кров напів п’ястівська, шляхетна…
Маріці не пощастило: її справу доручили двом початкуючим інквізиторам, молодим випускникам єзуїтського колегіуму
