Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
У цю мить Теоден помітив південного вождя, і не забажав чекати, доки той нападе, — натомість, гукнувши до Снігогрива, стрімголов помчав йому навперейми. І вони зударилися, мовби дві блискавиці. Проте біла лють північан запалала палким вогнем, а їхні лицарі спритно орудували довгими та гострими списами. Їх було менше, та вони розбили лави південців так, як вогненний залп прокладає собі дорогу між дерев у лісі. Теоден, Тенґелів син, розітнув тлум ворогів, і спис його аж здригнувся, коли він збив їхнього вождя. І, вихопивши меча, Теоден метнувся до штандарту, і розсік держак разом із прапороносцем, і чорна змія впала додолу. Тоді всі, хто вцілів із ворожої кавалерії, розвернулися й утекли світ за очі.
Однак — о жах! — щойно король зібрався святкувати перемогу, його золотий щит потьмянів. Новий ранок було стерто з неба. Усюди знову запанувала темрява. Коні здибились і розпачливо заіржали. Люди попадали із сідел і плазували по землі.
— До мене! До мене! — кричав Теоден. — Підводьтесь, еорлінґи! Не бійтеся темряви!
Та Снігогрив, знавіснівши від страху, став дибки, б’ючи передніми копитами повітря, а потім, пронизливо заіржавши, завалився на бік — його прошила чорна стріла. Й король опинився під ним.
У ту мить розлога, наче хмара, тінь опустилася на землю. І — о моторошна дивовижа! — то була подібна на птаха крилата потвора, проте неймовірно великого і голого птаха: ні пуху, ні пір’я не було на ній, а широкі крила мали шкіряні перетинки, такі самі були й між кігтистими пальцями, а ще від неї несамовито тхнуло. То могла бути якась істота з прадавнього світу, чий рід, загубившись десь у забутих горах попід холодним Місяцем, пережив свій час, і огидне вершинне гніздо породило цього останнього виплодка, від природи схильного до зла. А Темний Володар підібрав його і годував отруйним м’ясом, аж доки потвора виросла більшою за всіх летючих істот, а потому віддав своєму слузі замість скакуна. Й ця почвара спускалася дедалі нижче, а тоді, згорнувши перетинчасті крила, хрипко каркнула й сіла на труп Снігогрива, шматуючи його кігтями, а тоді нахилила довгу голу шию.
Верхи на потворі сиділа велетенська постать, одягнена в чорний плащ, так, велетенська і зловісна. А на голові у неї була сталева корона, проте між колом вінця й одягом не було видно нічого, крім смертоносного блиску очей, — то був Володар Назґŷлів, котрий наче розчинився в повітрі, гукнувши свого скакуна, перш ніж темрява відступила, а тепер повернувся знову, несучи зі собою знищення, обертаючи надію на відчай, а перемогу — на погибель. У руках у нього була величезна булава.
Однак Теоден не був на самоті. Хоча його лицарі вже трупом лежали довкола нього або ж мчали врізнобіч на переляканих конях, але один із них ще був поряд — юний Дернгельм, чия вірність була сильнішою навіть за страх. Він плакав, бо любив свого володаря, як батька. А Мері, сидячи за його спиною, також, цілий і неушкоджений, прорвався крізь саму гущу бою. Та коли надлетіла Тінь, нажаханий Вітролов скинув їх обох, і помчав, нестямний, рівниною вдалину. Мері став на всіх чотирьох, як оглушена тварина, і такий страх охопив його, що гобіт аж осліпнув і знемагав од млості.
— Ти слуга короля! Слуга короля! — волало серце в нього у грудях. — Твоє місце біля нього. Ти казав, що він буде тобі за батька.
Проте його воля не слухала поклику серця, а тіло тремтіло. Гобіт навіть не смів розплющити очей чи глянути вгору.
І раптом крізь чорноту в голові до Мері пробився голос Дернгельма — дивний і чужий, який, одначе, нагадував інший голос, що його він колись знав.
— Забирайся, огидний виплодку чорних чарів, володарю трупоїдів! Дай спокій мертвим!
А холодний голос відповів на те:
— Не ставай поміж назґŷлом і його жертвою! Бо коли прийде твій час, він не вб’є тебе, а понесе до осель плачу, що по той бік пітьми, де плоть твою зжеруть, а мізерний і нагий дух твій постане перед Оком-без-повік.
Та ось задзвенів, звільняючись од піхов, меч.
— Роби, що завгодно, та я тебе зупиню, якщо зможу.
— Зупиниш мене? Дурню! Жоден смертний чоловік не може мене зупинити!
Тоді Мері здалося, що він почув найнеочікуваніший у цю годину звук — Дернгельм засміявся, і його чистий голос задзвенів, як сталь.
— Та я не смертний чоловік! Перед тобою жінка. Я Еовин, Еомундова донька. Ти стоїш поміж мною та моїм володарем і родичем. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Чи ти живий, чи заклятий мрець — я порішу тебе, якщо ти бодай торкнешся до нього!
Крилата потвора заверещала на Еовин, але Примара Персня не озивалася, мовчала, ніби її охопив раптовий сумнів. І непереборний подив на мить переміг страх Мері. Він розплющив очі, й темрява відступила з-перед них. За кілька кроків од гобіта сиділа здоровенна потвора, довкола якої все було всуціль чорне, а на ній височів, наче тінь відчаю, Володар Назґŷлів. Трохи осторонь і ліворуч стояла перед ним та, котру Мері називав Дернгельмом. Але шолом її таємничості злетів, і ясно-золоті коси, вивільнившись із пут, мерехтливим золотом розсипалися по її плечах. Очі Еовин, сірі, як море, були суворі та люті, проте щокою котилася сльоза... У руках вона тримала меч, а щитом затулялася від моторошних очей свого ворога.
То була таки Еовин, але й Дернгельм. Бо в пам’яті Мері раптом зринув образ обличчя, яке він бачив, коли від’їжджав зі Смурного Капища: обличчя того, хто шукає смерті, втративши надію. Жаль переповнив його серце, а ще — великий подив, і це нарешті збудило в гобіті тиху мужність його народу. І він стиснув кулаки. Еовин не може померти, така вродлива, така відчайдушна! Принаймні вона не повинна померти сама, без друга поряд.
Лице ворога було повернуте не до Мері, та гобіт усе одно ледве