Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Раптом велетенська потвора забила страхітливими крилами, й від них повіяло смородом. Вона знову зірвалась у повітря, а тоді каменем упала на Еовин, дзьобаючи, деручи кігтями та ревучи.
Втім, Еовин не відступила: рогіримська діва, дитина королів, гнучка, ніби сталеве лезо, вродлива та жахлива водночас. І завдала швидкого удару, влучного і смертельного. Еовин рубонула навідліг витягнуту шию потвори, і голова її впала додолу. Еомундова донька встигла відскочити, а велетенська потвора повалилася на землю, розкинувши широкі крила, і сконала. Відразу ж після її падіння морок відступив. Еовин осяяло світло, і волосся її заграло у променях східного сонця.
Та над трупом свого скакуна здійнявся Чорний Вершник. Високий і грізний, він постав перед Еовин і з криком ненависті, що, мовби страхітлива отрута, вливався в усі вуха, які його чули, завдав удару булавою. Щит Еовин розлетівся на друзки, зламавши їй руку, діва похитнулася й упала навколішки. Назґŷл навис над нею, ніби хмара, й очі його блищали, і він здійняв свою булаву, щоби вбити роганську панну.
Аж раптом він перечепився, поточився вперед, скрикнувши од гострого болю, і не влучив, і булава його вгрузла у землю. То меч Мері вжалив Чорного Вершника ззаду, протнувши чорну мантію, ковзнувши попід лати і розсікши сухожилля під могутнім коліном.
— Еовин! Еовин! — закричав Мері.
А вона, заточуючись, ледве переступаючи ногами, з останніх сил увігнала свій меч між короною та мантією, коли велетенські плечі схилилися перед нею. Меч, викресавши іскри, розсипався на друзки. Корона брязнула й покотилася геть. Еовин упала на переможеного ворога. Проте — о диво! — мантія та обладунки були порожні. Вони безформно лежали на землі, пошматовані й зім’яті, а у дрижке повітря злетів крик і розтанув, перетворившись на пронизливе виття минущого вітру, — тонкий безтілесний голос, що завмер, затих угорі, й ніколи його вже не чули в ту епоху білого світу.
І гобіт Меріадок стояв серед убитих і мружився, як сова, від денного світла, бо його засліпили сльози: крізь їхню пелену він кинув погляд на гарну голову Еовин, що лежала й не ворушилася, потім глянув на обличчя старого короля, котрий загинув у мить слави. Снігогрив, б’ючись у передсмертній агонії, відкотився вбік, але саме він став убивцею свого хазяїна.
Мері нахилився, взяв руку короля і поцілував її. І Теоден, на диво, розплющив очі, й вони були ясні, й він, зібравшись із духом, озвався до Мері тихим голосом:
— Прощавай, пане гольбитло! Тіло моє понівечене. Я відходжу до праотців. І мені в їхньому славетному товаристві не буде соромно за себе. Я здолав чорну змію. Похмурий ранок, радісний день, золотий захід сонця!
Мері не зміг вимовити й слово, тільки знову заплакав.
— Пробач мені, володарю, — сказав він нарешті, — бо я порушив твій наказ і не спромігся ні на що, крім як плакати оце в годину прощання.
Старий король усміхнувся.
— Не сумуй! Я пробачив тобі. Щирому серцю неможливо відмовити у прощенні. Живи щасливо! І, коли спокійно собі сидітимеш і пахкатимеш люлькою, згадай про мене! Бо мені вже не судилося посидіти з тобою в Медусельді, як я обіцяв, чи послухати про травознавство гобітів, — Теоден заплющив очі, Мері схилився до нього.
Раптом король озвався знову:
— Де Еомер? Очі мені заступає темрява, та я хотів би побачити його, перш ніж відійду. Він мусить стати наступним королем. І ще я хотів переказати щось Еовин. Вона... вона не хотіла, щоби я залишав її, а тепер я вже її не побачу, ту, котра була мені дорожча за рідну доньку.
— Володарю, володарю, — почав було Мері, — вона...
Та тієї миті довкола них зчинилася страхітлива колотнеча, всюди залунали ріжки і сурми. Мері роззирнувся: він забув про війну та про весь навколишній світ, йому здавалося, що минуло вже багато годин, відколи король помчав назустріч своїй загибелі, хоча насправді збігла тільки коротка часина. Тепер гобіт побачив, що вони ризикують опинитись у самому осерді битви, яка невдовзі знову мала спалахнути.
Нові ворожі сили поспішали дорогою від Ріки, з-під мурів виступали морґульські легіони, з південних полів надходили піші воїни Гараду, перед якими їхали кіннотники, а позаду здіймалися велетенські спини мŷмаків, які несли на собі бойові вежі. Проте на півночі за білим гребенем Еомерового шолому рухалися широким флангом рогірими, котрих Еомер знову згуртував і очолив. А тим часом із Міста вийшли строєм усі люди, котрі там залишилися, і попереду, відганяючи супротивника від Брами, майорів срібний лебідь Дол-Амрота.
У голові Мері на секунду зринула думка: «Де Ґандальф? Невже його тут немає? Може, він би врятував короля й Еовин?» Але саме тоді поквапом над’їхав Еомер, а з ним ті лицарі з королівського дому, котрим пощастило вціліти й відшукати своїх коней. Вони приголомшено зиркали на тіло лютого звіра, що лежав на землі, а їхні скакуни не наважувалися підступати близько. Еомер спішився, горе та збентеження охопили його, коли він підійшов до короля і мовчки став біля нього.
Потім один із лицарів узяв королівський стяг із руки мертвого прапороносця Ґутлафа й підняв його. Теоден поволі розплющив очі. Побачивши стяг, він дав знак передати його Еомерові.
— Слава Королю Марки! — сказав. — Їдь уперед, до перемоги! Попрощайся за мене з Еовин!
І Теоден помер, так і не дізнавшись, що Еовин лежала поряд. І рогірими, котрі стояли поблизу, заплакали, вигукнувши:
— Теоден Король! Теоден Король!
А Еомер промовив:
Плакать не час! То був могутній витязь,
що згинув славно. Та як зведуть могилу, —
жінки поплачуть. А нас війна вже зве!
Проте й сам він заплакав, промовляючи.
— Королівські лицарі залишаться тут, — мовив за мить, — і з великою шаною заберуть його тіло з поля бою, щоби Теодена не розчавили в запалі битви! Так, і всіх інших людей короля, котрі тут полягли.
І він почав оглядати загиблих, пригадуючи їхні імена. І раптом помітив свою сестру Еовин, яка лежала неподалік, і впізнав її. Якусь мить стояв остовпівши, ніби гостра стріла прошила його серце саме тоді, коли він збирався закричати. Потім обличчя маршала смертельно зблідло, до горла
