Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Мері дуже стомився, та заснути не міг. Він був у дорозі вже чотири дні поспіль, і пітьма, що дедалі густішала, поволі гнітила його серце. Гобіт дивувався сам зі себе: навіщо він так палко прагнув піти в похід, якщо мав поважне виправдання, ба навіть наказ свого володаря залишитись у тилу? А ще його цікавило, чи довідався старий Король про цей непослух і чи гнівається на нього. Мабуть, ні. Дернгельм і Ельфгельм, який командував тим еоредом, у якому вони були, здається, добре порозумілися. Ні командир, ані його люди не зважали на Мері, вдаючи, що не чують, коли той, траплялося, розмовляв уголос. Гобіт міг бути просто ще одним Дернгельмовим клунком. Та й зі самого Дернгельма втіхи було мало: той ні до кого не озивався. Мері почувався непомітним, непотрібним і самотнім. І от настала тривожна пора, військо було в небезпеці. До зовнішніх мурів Мінас-Тіріта, які обступили міські околиці, залишився менше ніж день ходу. Рогірими вислали розвідників. Дехто з них так і не повернувся. Інші з’явилися швидко і доповіли, що дорогу вже захопили недруги. На ній був розміщений ворожий табір — більш як за сім верст на захід од Амон-Діну, — і деякі людські війська вже просувалися дорогою вперед і були менш ніж за дві милі від роганців. Між пагорбів і в лісах на узбіччі вештались орки. Тож король і Еомер скликали раду о порі нічної варти.

Мері захотів із кимось побалакати і згадав про Піпіна. Та це лише посилило його неспокій. Бідолашний Піпін зараз ув’язнений у великому кам’яному місті, самотній і наляканий. Мері хотів би бути рославим Вершником, таким як Еомер, і сурмити в ріг чи у щось іще, і мчати на порятунок свого друга. Й він сів, прислухаючись до барабанів, що гриміли вже зовсім близько. Аж раптом почув низькі голоси і побачив тьмяні, прикриті чимось ліхтарі поміж дерев. Поряд у темряві якось непевно рухалися люди.

У цю мить над гобітом нависла якась висока постать і перечепилася через нього, лаючи коріння дерева. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.

— Я не корінь дерева, пане, — озвався Мері, — і не клунок, а гобіт, котрого ти вдарив. Проте замість перепрошувати розкажи мені, що це рухається поблизу.

— Щось, здатне рухатись у цьому бісовому мороці, — відповів Ельфгельм. — Але володар переказує, щоби ми всі були напоготові: можемо вирушити будь-якої миті.

— Тобто надходять вороги? — стурбовано запитав Мері. — І це їхні барабани б’ють удалині? Я вже було подумав, що це мені вчувається, бо ніхто інший, здається, не звертає на них уваги.

— Ні, ні, — відказав Ельфгельм, — ворог на дорозі, а не на пагорбах. Ти чуєш дикунів, диких людей із Лісів: так вони перемовляються одні з одними на відстані. Подейкують, вони досі мешкають у Лісі Друадан. Це — залишки давнього народу, їх мало, й живуть вони розкидано, дикі та обережні, мовби звірі. Дикуни не підтримують у війні Ґондор чи Марку, проте їх стривожили темрява та прихід орків: вони бояться, що знову настане Темноліття, і це цілком можливо. Будьмо вдячні й за те, що дикі люди нас не переслідують, бо, кажуть, вони користуються отруйними стрілами і досконало знають ліс. Дикуни запропонували Теоденові свою допомогу. Оце щойно одного з їхніх ватажків провели до короля. Бачиш вогні, ген там? Це все, що я чув. А зараз мушу виконувати накази мого володаря. Збирайся, пане Клунку!

Й Ельфгельм зник у мороці.

Мері не сподобалася розмова про дикунів і про отруєні стріли, проте тягар нездоланного жаху ліг на нього не через це. Нестерпним було саме чекання. Гобіт прагнув дізнатися, що діється. Він підвівся і невдовзі обережно подався назирці за останнім ліхтарем, перш ніж той зникнув серед дерев.

І от Мері дістався до відкритої місцини, де під крислатим деревом напнули невеликий намет для короля. З гілки звисав прикритий згори чималий ліхтар, що відкидав додолу коло блідого світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними просто на землі примостився навпочіпки чоловік, зашкарублий, наче старий камінь, а щетина його куцої бороди виглядала так, ніби була причеплена до його округлого підборіддя, як той сухий мох. Незнайомець мав короткі ноги й товсті руки, а сам був приземкуватий і гладкий, одягнений лишень у трав’яну пов’язку довкола стегон. Мері здалося, що він уже бачив його десь. І раптом гобіт пригадав Духів Пітьми зі Смурного Капища. Ось вам одна з тих старовинних скульптур, що раптом ожила, чи, можливо, істота, котра через незліченну низку років зберегла неперервним рід тих, хто правив давно забутому майстрові за модель для цих скульптур.

Коли Мері підповз ближче, було тихо, та за мить дикун озвався, ніби відповідаючи на запитання. Голос його був глибокий і гортанний, однак, немало здивувавши Мері, говорив він спільною мовою, хоч і затинався та пересипав її незрозумілими словами.

— Ні, батьку людей, котрі їздять на конях, — сказав дикун, — ми не б’ємося. Тільки полюємо. Убиваємо у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидіти ґорґунів. Ми допомагати, як могти. Дикі люди далеко чути і далеко бачити, знати всі стежки. Дикі люди жити тут перед Кам’яними Домами, перед тим, як Високі Люди припливли по Воді.

— Але нам потрібна допомога у битві, — зазначив Еомер. — Як ти і твій народ нам допоможете?

— Приносити новини, — відказав гість. — Ми стежити з пагорбів. Ми вилазити на велику гору і дивитися вниз. Кам’яне місто закрите. Біля нього горить вогонь, і всередині вже теж. Вам треба туди? Тоді мусите їхати швидко. Але ґорґуни і люди здалека, — він махнув короткою кривою рукою в бік сходу, — сидять на кінській дорозі. Їх дуже багато, більше, ніж Вершників.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Майже пласке обличчя і темні очі старого нічого не виражали, та голос його став понурим і невдоволеним.

— Дикі люди дикі, вільні, але не діти, — відповів. — Я великий вождь, Ґâн-бурі-Ґâн. Я рахувати багато речей: зорі в небі, листки на дереві, людей у темряві. У вас воїнів я порахував десять і ще п’ять разів по двадцять. У них — більше. Великий бій, і хто виграє? А довкола