Чаротворці - Террі Пратчетт

— Добре, Найджел-Руйнівник, — погодився Ринсвінд і додав: — Син Зайцедупа...

— Могутнього, — підказав Найджел.

Ринсвінд постояв якусь мить із роззявленим ротом, а потім стенув плечима.

— Ну, яким би він не був, — погодився він. — Хай там як, це Коніна. Доволі цікавий збіг, адже тобі буде цікаво знати, що її тато був... м-м-ф...

Коніна, не зводячи очей з Найджела, простягнула руку й ніжно обхопила Ринсвіндове обличчя. Один сильніший натиск — і його голова перетворилася б на кулю для боулінгу.

— Хоча я міг помилитися, — сказав він, коли дівчина прибрала руку. — Хто знає? Кому яка різниця? Яке це має значення?

Вони не звернули на нього ніякої уваги.

— Може, мені піти й пошукати капелюх? — запропонував Ринсвінд.

— Чудова ідея, — пробурмотіла Коніна.

— Мабуть, мене вб'ють на шляху, але я не заперечую.

— Чудово, — відізвався Найджел.

— Думаю, ніхто й не помітить, що я пішов, — продовжував Ринсвінд.

— Добре, добре, — мовила Коніна.

— Напевно, мене поріжуть на маленькі шматочки, — буркнув Ринсвінд, рухаючись до дверей зі швидкістю равлика, що вмирає.

Коніна моргнула.

— Який капелюх? — запитала вона й раптом згадала: — А, той капелюх.

— Схоже, нема шансів, що ви двоє мені хоч трохи допоможете, — насмілився зауважити Ринсвінд.

Десь усередині особистого всесвіту Найджела та Коніни співочі пташки пішли спати, маленькі рожеві хмаринки розвіялися, а оркестр спакувався й непомітно вислизнув на приватний концерт в якомусь нічному клубі. Часточка реальності повернулася на місце.

Коніна неохоче відвела свій захоплений погляд від зачарованого обличчя Найджела й перевела його на Ринсвінда. Її очі відразу посуворішали.

Коніна присунулася до чарівника й схопила його за руку.

— Послухай, — попросила вона, — ти ж не скажеш йому, хто я насправді? Хлопцям тільки привід для жарту дай, і... ну, у будь-якому разі, якщо ти це зробиш, я особисто переламаю всі твої...

— Я буду занадто зайнятий, — пояснив Ринсвінд. — Намагатимусь вмовити вас допомогти мені й таке інше. Хоча не розумію, що ти в ньому знайшла, — зверхньо додав він.

— Він милий. Я не так часто зустрічаю приємних людей.

— Так, ну добре...

— Він дивиться на нас!

— То й що? Ти ж його не боїшся?

— А якщо він зі мною заговорить?

Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.

— Чому ти дозволила їм забрати тебе в гарем без бою? — поцікавився він.

— Мені завжди було цікаво, що там відбувається.

Настала мовчанка.

— Ну і? — поцікавився Ринсвінд.

— Ну, ми всі сиділи без діла, а тоді зайшов сериф, покликав мене й сказав, що оскільки я новенька, то це моя черга, а тоді... ти нізащо не здогадаєшся, чого він від мене хотів. Дівчата сказали, що це єдина річ, яка його цікавить.

— Ем-м.

— З тобою все гаразд?

— Так, так, — пробурмотів Ринсвінд.

— У тебе все обличчя блищить.

— Ні, зі мною все добре.

— Він попросив мене розповісти йому історію.

— Про що? — з підозрою поцікавився Ринсвінд.

— Дівчата розповіли, що він полюбляє історії, в яких задіяні кролики.

— Ага. Кролики.

— Такі маленькі, біленькі й пухнасті. Але я знаю лише історії, які мені розповідав батько, коли я була маленька. Не думаю, що вони були дуже доречними.

— Замало кроликів?

— Забагато відрубаних рук і ніг, — пояснила Коніна й зітхнула. — Саме тому йому не варто розповідати про мене, розумієш? Я просто не пристосована до нормального життя.

— Розповідати історії в гаремі — це, чорт забирай, не дуже нормально, — сказав Ринсвінд. — Це явно не приживеться.

— Він знову на нас дивиться! — Коніна схопила Ринсвінда за руку.

Він струснув її руку, пробурмотів «Ох леле» й поспішив до Найджела, який вхопив його за іншу руку.

— Ти ж не розповів їй усе про мене? — запитав він. — Я не переживу, якщо ти розказав їй, що я лише вчуся, як...

— Hi-ні-ні. Вона лише хоче, щоб ти нам допоміг. У пошуках капелюха.

Очі Найджела заблищали.

— Маєш на увазі просянку[22]?

— Що?

— Так написано в книзі: «щоб стати справжнім героєм, — пише Коен, — треба діяти під просянкою».

Ринсвінд наморщив чоло.

— Це якась пташка?

— Думаю, це радше якесь зобов'язання, — не дуже впевнено заперечив Найджел.

— Мені здається, що це все-таки пташка, — сказав Ринсвінд. — Впевнений, я читав про неї в бестіарії. Велика. Не вміє літати. Має великі рожеві лапи.

Його вуха всотували все, що проговорювали вуста, і, переосмисливши сказане, Ринсвінд набув спантеличеного вигляду.

За п'ять секунд вони вже були поза межами гарему, залишивши позаду чотирьох розпростертих вартових і гаремних дівчат, які вмощувалися зручніше, щоб розповісти одна одній кілька історій.

Пустелю з узбічного боку Аль Халі перетинає річка Цорт, прославлена в міфах і вигадках. Вона пробирається крізь коричнюваті ландшафти, наче довгий, вологий описовий уривок, помережаний піщаними мілинами. І кожна мілина вкрита висушеними на сонці колодами, більшість з яких має зуби, і ця більшість ліниво привідкрила одне око, зачувши віддалений сплеск вище за течією. Раптово у цієї більшості виросли ноги. Дюжина лускатих тіл ковзнула в каламутні води, і ті огорнули їх згори, поховавши в глибині. Вони були незворушні, якщо не враховувати кілька V-подібних хвильок, поява яких не піддавалася ніяким поясненням.

Багаж спокійно плив вниз за течією. Від води йому дещо покращало. Він тихенько крутився в слабкій течії, а до нього поверхнею води швидко наближалося кілька загадкових крихітних вихорів.

Вони зійшлися в одній точці.

Багаж здійснив ривок. Його кришка злетіла вгору, а сам він із коротким скрипом відчаю зник у водних глибинах.

Над ним зімкнулися шоколадні води Цорта. З кожним разом їм це вдавалося все краще і краще.

Чаротворська вежа вивищувалася над Аль Халі, подібна на великий і прекрасний гриб такого виду, поруч з якими в книжках зазвичай зображений череп із перехрещеними кістками.

Спершу вартові серифа намагалися боронитися, однак тепер біля підніжжя вежі було доволі багато спантеличених жаб і тритонів. І це ще ті, кому пощастило.