Чаротворці - Террі Пратчетт

Найджела відтягнули за найближчу стіну, і він усвідомив, що дивиться в стурбовані очі Ринсвінда.

— Гей, та це ж магія!

— Знаю, — відповів він. — Але якась неправильна!

Найджел подивився догори, на вежу, що іскрилася.

— Але...

— Я відчуваю, що вона неправильна, — сказав Ринсвінд. — Не питай мене, чому.

Зі склепінчастих дверей вирвалося півдюжини вартових серифа й кинулося в напрямку чарівників. Їхній стрімкий натиск виглядав ще зловісніше через їхнє страхітливе бойове мовчання. На мить їхні шаблі блиснули в сонячному світлі, аж тут двійко чарівників обернулися, простягнули руки і...

Найджел відвернувся.

— Хух, — пробурмотів він.

На бруківку впало кілька шабель.

— Гадаю, нам треба тихенько вшиватися, — запропонував Ринсвінд.

— Але хіба ти не бачив, на що вони їх щойно перетворили?

— На мерців, — відізвався Ринсвінд. — Знаю. Але я не хочу про це думати.

Найджел подумав, що ніколи не перестане про це думати — особливо близько третьої ночі у вітряну погоду. Суть вбивства за допомогою магії в тому, що воно набагато винахідливіше, ніж, наприклад, вбивство сталлю. Перед вами відкривалося безліч цікавих, нових можливостей померти, і Найджел не міг викинути з голови побачені обриси, які постали перед ним лиш на мить, перед тим як їх милосердно поглинула хвиля октаринового вогню.

— Я й не знав, що чарівники такі, — сказав він, коли вони бігли коридором. — Я гадав, що вони більш, ну, дурні, ніж зловісні. Щось на кшталт героїв анекдоту.

— Ну й посмійся над цим, — похмуро пробурмотів Ринсвінд.

— Але ж чарівники щойно вбили їх, навіть не...

— Я був би радий, якби ти не продовжував. Я теж це бачив.

Найджел позадкував. Його очі звузилися.

— Ти ж також чарівник, — звинувачувально сказав він.

— Але я не з таких, — сухо відповів Ринсвінд.

— А з яких же ти?

— З тих, хто не вбиває.

— Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце... — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше.

— Так.

Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.

— Це ти вперше побачив, як когось вбили? — поцікавився він.

— Так.

— То як довго ти герой-варвар?

— Ем. Який зараз рік?

Ринсвінд зазирнув за ріг, але ті люди поблизу, що були у вертикальному положенні, були занадто зайняті панікою, щоб турбуватися ще й про них двох.

— Довго в дорозі? — тихо запитав Ринсвінд. — Згубив відлік часу? І в мене так було. Зараз рік Гієни.

— Ох. Тоді приблизно... — губи Найджела беззвучно зарухалися, — приблизно три дні. Слухай, — швидко додав він, — як люди можуть ось так просто вбивати когось? Навіть не задумуючись?

— Без поняття, — відповів Ринсвінд таким тоном, який передбачав, що той і сам неодноразово задумувався над цим питанням.

— Розумієш, навіть візир проявив якесь зацікавлення, коли кинув мене в яму зі зміями.

— Це добре. Зацікавлення з боку інших важливе для кожного.

— Знаєш, він навіть сміявся!

— Ох. Почуття гумору він теж не позбавлений.

Ринсвінд відчував, що бачить своє майбутнє з такою самою кришталевою ясністю, як людина, яка падає зі скелі, бачить землю. І причина була та сама.

— Вони просто тицьнули пальцями, навіть не... — почав Найджел.

— Та замовкни нарешті! Як ти гадаєш, що я відчуваю? Я ж теж чарівник!

— Так, ну, тоді з тобою все буде гаразд, — пробурмотів Найджел.

Удар не був дуже сильним, тому що навіть у гніві в Ринсвінда були м'язи, як тапіока, але він зачепив край Найджелової голови й повалив його на землю радше силою здивування, аніж внутрішньою енергією.

— Ну так, я чарівник! — прошипів Ринсвінд. — Чарівник, який навіть не здатний на нормальні чари! Я дожив до сьогодні лише тому, що був достатньо неважливим, щоб померти! А тепер, коли всіх чарівників ненавидять і бояться, як ти думаєш, скільки я проживу?

— Це смішно!

Це вразило Ринсвінда не менше, ніж якби Найджел вдарив його у відповідь.

— Що?

— Дурень! Все, що тобі потрібно — перестати носити цю дурнувату мантію та позбутися ідіотського капелюха. І ніхто не дізнається, що ти чарівник!

Рот Ринсвінда розтулився й стулився кілька разів — він став дуже подібним на золоту рибку, що намагається збагнути, як танцювати чечітку.

— Перестати носити мантію? — перепитав він.

— Звісно. Усі ці дешеві блискітки й таке інше — вони видають тебе з головою, — сказав Найджел, намагаючись звестися на ноги.

— Позбутися капелюха?

— Ти маєш визнати, що розгулювати повсюди з написом «Чаррівник» на ньому — доволі тонкий натяк.

Ринсвінд стривожено усміхнувся.

— Пробач, — мовив він. — Я не до кінця розумію, до чого ти ведеш...

— Просто позбудься їх. Це ж досить легко, хіба ні? Просто кинь їх десь, і тоді ти зможеш бути... ну, ем, кимось. Будь-ким, але не чарівником.

Настала мовчанка, яку порушували лише звуки віддаленої боротьби.

— Ем, — Ринсвінд потрусив головою. — Я досі не розумію, що ти...

— Господи, це ж простіше простого!

— ...Не певен, що вловив хід твоїх думок... — пробурмотів Ринсвінд, його спітніле обличчя набуло мертвотно-блідого кольору.

— Ти можеш просто перестати бути чарівником.

Губи Ринсвінда беззвучно зарухалися. Він повторив кожне слово окремо, а потім усю фразу разом.

— Що? — запитав він і пробурмотів згодом: — А-а.

— Зрозумів? Чи ще раз пояснити?

Ринсвінд похмуро закивав.

— Не думаю, що ти зрозумів. Чарівник — це не те, що ти практикуєш, а те, ким ти є. Якщо я перестану бути чарівником, то стану ніким.

Він зняв капелюха й почав нервово крутити зірку, що ледве трималася на його верхівці. Кілька дешевих блискіток відлетіло й впало на землю.

— Розумієш, на моєму капелюсі написано «чарівник», — пояснив Ринсвінд. — Це дуже важливо...

Він зупинився й витріщився на капелюх.

— Капелюх, — пробурмотів Ринсвінд, відчуваючи, як якийсь настирливий спогад притискається