Чаротворці - Террі Пратчетт

Багаж дуже повільно повернувся, раз у раз піднімаючи свою кришку. Він би втягнув носом повітря — якби в нього був ніс. Нарешті Багаж прийняв рішення — якщо в нього було чим приймати рішення.

Капелюх і його носій також цілеспрямовано крокували уламками каміння, що донедавна було легендарним палацом Роксі, прямуючи до підніжжя вежі чаротворства. Позаду брели Ринсвінд, Найджел і Коніна, супроводжуючи їх проти своєї волі.

Біля підніжжя вежі були двері. На відміну від дверей Невидної академії, які зазвичай були підперті й широко відчинені, ці були наглухо зачинені. І, здавалося, світилися.

Я надав вам привілей, привівши сюди, — мовив капелюх слабким ротом Абріма. — Це момент, коли чарівники перестають утікати, — він кинув на Ринсвінда спопеляючий погляд, — і починають боронитися. Ви запам'ятаєте його до кінця своїх життів.

— Що, невже аж до обіду? — слабко запитав Ринсвінд.

Дивіться уважно, — сказав Абрім і простягнув руки.

— Якщо нам випаде можливість, — прошепотів Ринсвінд Найджелу на вухо, — ми тікаємо, зрозумів?

— Куди?

— Звідки, — мовив Ринсвінд. — Тут головне не куди, а звідки.

— Я не довіряю цьому чоловікові, — сказав Найджел. — Я стараюся не судити з першого враження, але впевнений, що від задумав щось лихе.

— Він наказав кинути тебе в зміїну яму!

— Мабуть, мені слід було зрозуміти цей натяк.

Візир почав щось бурмотіти. Навіть Ринсвінд, серед скромних талантів якого приховувалися здібності до мов, не зрозумів його. Однак ця мова явно була створена спеціально для бурмотіння. Слова згорталися на рівні щиколоток, набуваючи серпоподібної форми — темні, червоні й безжалісні. Утворюючи в повітрі хитромудрі закрути, вони повільно пливли до дверей вежі.

Там, де вони торкалися білого мармуру, він чорнів і кришився.

З густої хмари мармурового пилу виступив якийсь чарівник і оглянув Абріма з голови до ніг.

Ринсвінд звик до незвичного одягу чарівників, але цей був особливо разючим. Його мантія мала стільки підкладок, зазубрених країв і підтримувала свою форму такими фантастичними складками, що було ймовірно, що її спроектував архітектор. Капелюх на його голові справляв враження весільного торта, що мав близькі стосунки з різдвяною ялинкою.

Його обличчя, яке визирало з крихітної щілини між химерним коміром та ажурними краями капелюха, викликало певне розчарування. Колись у минулому лице вирішило, що його зовнішній вигляд покращать тоненькі кострубаті вусики. Воно помилялося.

— Дідько, та це ж були наші двері! — сказало обличчя. — Ви про це неодмінно пошкодуєте!

Абрім схрестив руки на грудях.

Схоже, це розлютило чарівника. Він сплеснув руками, виплутав долоні з мережив на рукавах і послав полум'я, що зі свистом полетіло до Абріма.

Воно вдарило його в груди й відскочило, розсипавшись на яскраві іскорки, але коли блакитні післясвітіння зникли, Ринсвінд побачив, що Абрім цілий і неушкоджений.

Його супротивник, несамовито поплескуючи, загасив останнє з крихітних вогнищ на своєму одязі й поглянув догори кровожерливим поглядом.

— Здається, ти не зрозумів, — прохрипів він. — Зараз ти маєш справу з чаротворством. Ти не можеш побороти чаротворство.

Я можу його використовувати, — відповів Абрім.

Чарівник загарчав і метнув вогненну кулю, яка вибухнула за кілька дюймів від страхітливої посмішки Абріма, не завдавши нікому шкоди.

Обличчям чарівника промайнув вираз крайнього збентеження.

Він спробував знову, надсилаючи просто в серце Абріма промені розжареної до блакитного магії, що прямували просто з безкінечності. Той відмітав їх геть помахом руки.

Твій вибір — дуже простий, — сказав Абрім. — Ти можеш або приєднатися до нас, або померти.

У цю мить Ринсвінд почув скрегіт, що раз у раз лунав прямісінько біля його вуха. У ньому вчувався неприємний дзвін металу.

Ринсвінд напівобернувся й відчув знайоме й дуже некомфортне відчуття поколювання від того, як навколо нього уповільнюється Час.

Смерть зупинився, на мить припинивши водити каменем по краю коси, і кивнув йому з визнанням — як професіонал професіоналу.

Він притулив кістлявий палець до вуст — чи, радше, до того місця, де б перебували його вуста, якби вони взагалі в нього були.

Усі чарівники здатні бачити Смерть, але не всі вони обов'язково цього хочуть.

Ринсвінду заклало вуха, і примара зникла.

Абрім і його супротивник-чарівник були оточені вінцем безладної магії, і вона, очевидно, не мала ніякого впливу на першого з них. Ринсвінд повернувся у світ живих саме вчасно, щоб побачити, як Абрім хапає чарівника за його безглуздий комір.

Ти не здатний мене перемогти, — сказав він голосом капелюха. — Дві тисячі років я використовував магію в своїх цілях. Я можу застосувати твою силу проти тебе самого. Підкорись мені, а то навіть не матимеш часу, щоб пошкодувати.

Всередині чарівника боролися суперечливі відчуття, і, на жаль, гордість отримала верх над обережністю.

— Ніколи! — крикнув він.

Тоді помри, — запропонував Абрім.

У своєму житті Ринсвінд бачив багато дивних речей (і більшість із них справила на нього вкрай неприємне враження), але він ніколи не бачив, як людину насправді вбивають за допомогою магії.

Чарівники не вбивають звичайних людей, бо: а) рідко їх помічають; б) у цьому немає спортивного інтересу; в) а крім того, хто ж тоді буде готувати, вирощувати продукти і таке інше. Убити ж побратима-чарівника було практично неможливо у зв'язку з численними шарами захисних чарів, які будь-який обережний маг повсякчас[25] підтримує довкола своєї персони. Перше, про що дізнаються юні чарівники, прибувши в Невидну академію, — окрім того, куди вішати одяг і як пройти до вбиральні, — це те, що потрібно постійно бути насторожі.

Дехто гадає, що це параноя, але це не так. Параноїки лише думають, що всі довкола намагаються їм зашкодити. Чарівники це знають.

Маленький чарівник був захищений психічним еквівалентом загартованої сталі товщиною в три фути, однак вона плавилася, як масло під паяльною лампою. Вона струмувала геть і зникала в небутті.

Якщо й існують слова, здатні описати те, що сталося з чарівником далі, то вони ув'язнені в одному з диких словників бібліотеки Невидної академії. Напевно, тут краще дати волю уяві, однак людина, здатна уявити те створіння, що постало перед Ринсвіндом, скорчившись від болю, а потім, на превелике щастя, зникло, — однозначно кандидат на добре відому білу полотняну сорочку з довгими рукавами, якими так зручно зав'язувати руки за спиною.

Так загинуть усі вороги, — проголосив Абрім.

Він підняв обличчя догори й поглянув на вершину вежі.

Я кидаю виклик, — мовив він. — І