Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Про те, що місце для подвигу знайдеться скрізь, було б бажання шукати

Дігери — люди, що захоплюються дослідженням підземних штучних споруд.

(Енциклопедичний словник)

Усі боги — гади, а найгірший з них Яй-Каай.

У цьому Мірет переконалася, коли, нікому не заважаючи, спокійненько пила коктейль і вела приємну розмову з Аллочкою про чоловіків.

Чоловіки, до речі, теж нікому не заважали, вони сиділи за барною стійкою та пили пиво, також щось обговорюючи. Вчитель Варен, котрий так і не змінив вовчу іпостась на людську (Міррет підозрювала, що через ельфійку) з келихом у лапах виглядав забавно, і дівчата навіть посперечалися про те, звалиться він з круглого високого табурету чи ні. Але падати вовк не поспішав, і дівчата захопилися розмовою.

На подив Міррет, виявилося, що красуні Аладріель зовсім не щастить із чоловіками. То вони від неї втікають, разом із спільно вкраденими грошима і доводиться ганятися за ними по всьому Дикому Заходу, щоби застрелити, а потім побити труп. То мало не освідчуються в коханні, а потім кажуть, що одружені. То одружені відразу, точніше, відразу про це повідомляють. То тікають і ховаються. А то й зовсім не помічають ні її декольте, ні прекрасного обличчя, ні знаків уваги.

Міррет ельфійці поспівчувала. Потім ще раз поспівчувала, коли дізналася, як її практично насильно видали заміж за Бодю, який на перевірку виявився і зовсім не чоловіком.

Потім вони замовили ще по коктейлю.

А потім з'явився Яй-Каай і все зіпсував.

Він втілився прямо перед столиком дівчат. Окинув ельфійку невдоволеним поглядом і ляснув перед Міррет щільним паперовим листом з вензелями по кутках та якимось списком. І коктейль мало не перевернув.

Обуритися Міррет не встигла. Бог прийняв гордовиту позу і почав говорити. Говорив довго і натхненно, про героїзм та обов'язки героїв. Виходило в нього це чудово, бармен навіть телевізор вимкнув, щоб не заважав слухати. А ось закінчив він свою промову у найдивовижніший спосіб.

— Що?! — не повірила Міррет своїм вухам.

— Герої повинні робити подвиги, — повторив Яй-Каай. — А оскільки ти їх самостійно не шукаєш, ми тобі списочок склали. Точніше переписали один давній, але добрий.

Міррет подивилася, прочитала заголовок і на кілька миттєвостей застигла з відкритим ротом.

— Дванадцять подвигів Геракла? — спитала вона, не повіривши своїм очам.

— Стародавній та перевірений список, — підтвердив Яй-Каай.

— Ви знущаєтеся? — з надією уточнила дівчина.

— Дій! — розбив її надії бог.

— Де я вам цих давно здохлих монстрів візьму? — обурено спитала Міррет.

— А ти пошукай, — сказав Яй-Каай і випарувався.

— Гади, — прошепотіла Міррет. — Знущаються. Ось за що вони зі мною так?

До столика підійшли чоловіки. Луї, прочитавши свиток, тихенько свиснув. Вовк клацнув іклами і похитав головою, а потім заявив:

— Зійде.

— У сенсі, зійде?! — ще більше обурилася Міррет.

— Непоганий квест вийде. Пройдемо його та отримаємо і яблука, і тих, кого ти з Луї переслідуєш.

— Але…

— Міррет, для будь-якого монстра можна знайти заміну, — сказав вовк. — Причому не таку страшну, як те, з чим боровся Геракл. Не дурій. Краще поклади долоню на список і скажи, що приймаєш.

— А якщо не проходити квест, а просто попрямувати до наших паліїв полів? — спитав Луї, якому виконання Гераклових завдань здавалося відвертою дурістю та марною тратою часу.

— Ех, молодь, — стомлено сказав вовк. — Весь час кудись поспішаєте. Зрозумійте, давню магію не можна ігнорувати, вона за стільки часу вже вросла у структуру світів. Тому слід робити все за правилами. Просто для того, щоб вийшло те, що має, а не щось несподіване та незрозуміле.

— Але… — спробувала щось заперечити Міррет.

А вовк махнув на неї лапою, сів на підлогу і сумно зітхнув.

— Гаразд, поясню на власному прикладі, — сказав він. — Колись давно, в одному містечку Дикого Заходу, жив один хлопець. Він мріяв бути шерифом і навіть встиг стати його помічником. Був сміливим, недурним та допитливим. І так сталося, що переслідуючи одного конокрада він, слідом за ним, потрапив у дивне місце з великим камінням, на якому було намальовано щось індіанське. І сам не помітив, як впіймав індіанське прокляття. Конокрад там так і помер, звалившись у яму і зламавши шию, а помічник шерифа повернувся додому і кілька тижнів прожив своїм звичайним життям. А потім прийшов повний місяць і вранці хлопець опритомнів над задертою коровою, весь у крові та в оточенні вовчих слідів. Так і не зрозумівши, що сталося, він повернувся додому. У другий повний місяць історія повторилася. А після третього він навіть запам'ятав, як перетворився на звіра і подався на полювання. І ось тут, за правилами, було кілька варіантів розвитку подальшого сюжету. Усього кілька. Помічник шерифа міг остаточно стати звіром, почати полювання на людей і врешті-решт бути героїчно вбитим. Міг вирушити в те дивне місце і спробувати заслужити на прощення. І тут знову або загинути, або позбутися прокляття. Міг стати священиком і все життя, що залишилося, божественною волею, тримати звіра в собі. А він натомість узяв і втік. Зустрів мага з іншого світу, на нетверезу голову поскаржився йому на свої перетворення. А потім разом з ним пішов, почав вчитися, зумів своє прокляття взяти під контроль і лише набагато пізніше дізнався, що так не можна було робити. Тому що будь-яка давня магія має накопичені запаси енергії, яка вивільняється відразу, як воно спрацьовує. І зазвичай ця енергія витрачається на втілення того чи іншого сценарію, котрих, як я сказав, небагато. Розумієте?

— Ви втекли, і ця енергія витратилася на щось інше? — спитала Міррет.

— Саме так, молодець, — похвалив її вчитель. — Я тоді перелякався і поспішив додому, боячись побачити на місці рідного містечка згарище, у кращому разі. А виявив, на свій неймовірний подив, що містечко зникло безслідно. Через багато років я знайшов його, виявилося, воно відкололося від того світу і саме стало крихітним світом, навколо нього навіть ще кілька містечок з'явилося. Залізниця там є. Ковбої, розбійники, ферми. Все як було багато років тому. У тому світі, від якого воно відкололося, давно все змінилося. А в ньому нічого не змінюється. Люди живуть, вмирають, радіють, сумують, а нічого не змінюється. І, мабуть, ніколи вже не зміниться.