Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Бодя від несподіванки навіть відступив на крок. Якщо цариця така, то які там моря?

— О, насолода моїх вух! — продовжував стогнати ненормальний.

Бодя придивився і зрозумів, що дивний головний убір, що виблискував на голові далекого родича, насправді погнута, але начищена мідна чаша. Правда, навіщо цей йолоп напнув її на себе, причому закривши нею очі, і уявити боявся. Невже так не хотів дивитися на свою чудову морську царицю?

А чужа дружина тоді йому навіщо?

Бодя остаточно заплутався і вирішив, що настав час все з'ясувати. Він підкрався до далекого родича, схопив його в оберемок усіма руками-гілками і гарненько труснув.

— Де моя дружина? — грізно запитав він у викрадача.

— Точно, дружина! — непідробно зрадів озерний водяний і з трудом вивернувшись до предмета своєї пристрасті, урочисто сказав: — Прекрасна, будь моєю дружиною! Разом ми збудуємо царство і виростимо нащадків.

Прекрасна привабливу пропозицію проігнорувала, продовжуючи завзято підмітати коридор. У неї був заданий при створенні розклад, за яким вона щодня, одразу після обіду, повинна займатися прибиранням. А розмов з господарем і тим більше заміжжя в її розкладі не було. Некроманту якось не спало на думку внести в нього такі дивні речі.

***

Другим до будинку озерного водяного дістався тато-ельф. Водна магія завжди давалася йому непогано, хоча він цього соромився. Адже справжні ельфи повинні керувати землею, рослинами, іноді тваринами. А вода… А вода — це ознака того, що десь у роді затесався людський маг, чи якийсь елементаль, що вирішив походити в матеріальному тілі, чи ще якась лихо. Про подібних предків Аркалелю відомо не було. А значить, якась із його бабусь-прабабусь мало того, що зраджувала чоловікові, так ще й чужу дитину йому народила.

Ельф опустився на дно, пройшов крізь невидиму перешкоду, котра відокремлювала бульбашку із повітрям від води, і важко зітхнув. Про предків йому думати не хотілося, хоча такі предки могли пояснити що завгодно, навіть нестерпний характер Аладріель. Адже ельфійські діви всі поголовно тихі, скромні та терплячі, це потім вони виростають в інтриганок і мало не богинь. А його дочка ні терпінням не вирізнялася, ні скромністю, а тихою вона не була навіть у дитинстві. Ще з пелюшок репетувала так, що всі сусіди вважали за краще переїхати на той час, поки в її голові з'явиться трохи мізків і вона своє невдоволення почне висловлювати якось інакше.

— О, моя дочко, — прошепотів нещасний батько і пішов цю дочку розшукувати.

Обвалену стіну він не помітив, бо йшов з іншого боку. Зате Аллочку, з пихтінням копирсаючу спинку трону, знайшов швидко. Чим вона займається, ельф одразу не зрозумів. А потім і схаменутися не встиг, як став допомагати дочці отримувати компенсацію за викрадення. Хоча спитай хто, навіщо він це робить, Аркалель навряд відповів би. Та й камінь був такий собі.

***

Вовк, як розумна людина і перевертень, насамперед вирішив обійти дивну будову по колу. Розвідати обстановку, понюхати, чим пахне магія, підглянути за мешканцями. Правда, далеко він не пішов, зупинився перед зруйнованою стіною і підвис, намагаючись зрозуміти, до чого б це. Там його й наздогнало тріо Міррет, Луї та жаба.

— А ще він дуже схожий на мого Івана, — захоплено розповідала жаба, котра сиділа на руках у дівчини. — Такий же бовдур, як мій чоловік.

— То ви заміжня? — здивувалася Міррет.

— Вдова я, — з такою гордістю сказала жаба, наче вдовство була її особистою заслугою. — Мій Іван, він же молодшим сином заможного селянина був. А молодші, та ще й Івани, завжди дурнями народжуються. Розумні жінки це давно помітили і третього сина Іваном не назвуть. Але й дуреп вистачає з надлишком. Так ось, мій Іван хоч і добрий був мужик, але дурень. І з дурості пішов якось боротися з ведмедем. А ведмідь подолав його. А я подумала, що мені там без Івана робити? Дітей народитися не встигла, смикати бур'яни, та пекти хліб мені набридло. Ось я грянула об підлогу і поскакала на рідне болото, доки нікого вдома не було. Так там тихо і жила, поки цей безглуздий ельф стріляти не почав. А тепер взагалі незрозуміло, що робити. З одного боку, він стріляв, все як годиться. З іншого — він не Іван і навіть не людина. Та й я вже заміжня була, може вдруге виходити і не треба. З третьої, якби не вуха і не ім'я, був би Іван Іваном, дуже на мого чоловіка своєю безглуздістю схожий. І теж удівець. Так що я поки що придивляюся, божественного знака чекаю. Хоч і шкода мені цього ельфа — пропаде він без жіночого нагляду, мало не пропав уже. А донька у нього вітряна, у мамку, мабуть. Яка порядна жінка дозволить собі померти, якщо вона майже безсмертна, і кинути чоловіка-дурня з маленькою дитиною на руках? Порядна не дозволить. І шукати квіти в лісі з чудовиськами не буде.

— Ви маєте рацію, — підтримала жабу Міррет.

Вовк і Луї, що слухали монолог жаби з великим інтересом, переглянулися і знизали плечима.

— Може, ми вже підемо? — спитав некромант.

— Немає в тобі терпіння, — явно засмутилася жаба, але заперечувати не стала.

І вони пішли. Перебралися через завал, почули чиїсь крики і поспішили на звук.

***

— Царицею морською будеш! — вкотре обіцяв служниці озерний водяний, простягаючи цього разу бурштинове намисто, за якими бігав кудись у глибину будинку.

Бодя спостерігав за цією виставою з великим інтересом, навіть про викрадену дружину забув, і намагався зрозуміти, що відбувається і чи не заразно воно. І поступово приходив до висновку, що русалки з їх ікрометанням набагато кращі ніж безмовні служниці. Русалки дівки не дурні, хоч часом і непомітно. Вони відразу зрозуміли б, що з водяним щось не так. Схопили б його, зв'язали і відтягли до найближчої відьми, неважливо підводної чи наземної. А та вже розібралася б, що далі робити — чи лікувати, чи розвтілити, щоб не мучився. Ні, русалки через розвтілення б поплакали, вони жалісливі, та й ікра без водяних у них тухне. Але краще пожити зовсім без водяного, кілька років, поки він знову не втілиться в якомусь корчі або великій рибині, ніж з божевільним водяним.