Зворотний бік світів - Дарунок Корній

— Так, братіку. Справи в нас кепські, — зробив висновок Полель. — Ще кілька тижнів такого життя, і ми один одного почнемо ще не в такому звинувачувати.

Сумно хлопцям велося. Лада позабирала в них геть усе, що допомогло б вирватися з темниці. Хоча брати й не збиралися втікати. План був такий: лишень на кілька годин виходити на волю, а потім повертатися, щоб не нервувати матінку. Перепробували геть усе, що знали та вміли. Включаючи замовляння, чари та заклинання. Повний штиль. Ні слова, ні дії їх не слухалися. Доведеться чекати повернення батька. Вони йому розкажуть усю правду, і він їх обов’язково зрозуміє та підтримає.

А поки… Темниця. Звісно, хлопці не бідували. Було вдосталь їжі, яка завжди вчасно з’являлася на столі, чистого одягу, а невидимі прибиральники тихенько працювали вночі, коли брати спали. Ліжко Полеля невидимки перенесли ще в перший день і поставили в кут. Лада подбала про здоровенний стелаж з бібліотеки. Хлопці із сумом дивилися на нього. Пересунути його вони не могли. Він також тримав на собі Ладині заклинання.

З горя хлопці почали читати.

За два тижні Лед видав:

— Йолкі-матолкі. Я тепер знаю, чого нас закрили. Отут усе написано, — і Лед помахав перед носом брата грубенькою книжкою.

— Ага, ліпше б ти знайшов спосіб забратися звідси. Читай-читай, мо’ і знайдеш. А чого ми тут і так відомо. Не слухалися матері. І, знаєш, братіку, я вперше про це не шкодую. Вона, звичайно, хороша, велика і могутня та все таке, але цього разу не права. Ой, не права. І коли батько дізнається, щось страшне буде. От побачиш. Де це чувано — вигнати з дому бідну нещасну сироту.

— Та Мальва не зовсім і сирота, і матінка її й не виганяла наче, — поправив брата Лед.

— Що? — Полель сердито визвірився на брата. — То ти тепер на боці Лади?

— Та на своєму я боці, йолкі-матолкі. Кажу тільки, що повертати Мальву рідному батькові не те саме, що з дому вигнати. Хіба нє? Бо хіба то батько, лихо ходяче.

— Ну-у-у, не знаю, — стенув плечима Полель. — Батьків не обирають. Уже який є. Може, варто спробувати і його зрозуміти. Та, зрештою, з батьками завжди не легко. Ти ж знаєш, братіку, нє? Що ти там плів про книжку? Та поклади її на стіл, вона ж товстелезна, рука болітиме.

Полелю набридло вже майже місяць прокручувати одне і те ж. Так, Мальва дуже вчасно перенеслася. І Лада не встигла перехопити її, хоч як не старалася. А потім… Потім Лада посковзнулася на попелі, що натрусився з каміна, й утелющилася головою в стіну. І понеслося… Не раз вони з братом згодом пожаліли, що не дременули разом з Мальвою. А треба було, якби знали, що на них чекає. Та скільки можна про це і думати, і згадувати. І Полель був радий, коли розмови переводилися на щось інше. Хоч на книжки. Його брат почав читати. І це було просто неймовірне досягнення! Посидить так ще місяць — і, гляди, мудрим стане. Ну, майже як він.

— Ага. Ну, так, — навіть тон у Леда змінився. Адже хлопець говорив про серйозні речі. — Отже, йолкі-матолкі, у цій книжці говориться, що існує правило дзеркала. За ним, люди, котрі нас із тобою оточують, це наші дзеркала. А оточують нас наші батьки, ну, Мальва трохи побула, ще сеструха інколи на ясні очі з’являється. Так-от, вони всі разом відбивають у собі, наче в люстерку, особливості власне нашої особистості. Наприклад, якщо хтось мені хамить, це означає, що я дозволяю йому це робити. Коли мене дурять, то це означає, що я хочу бути обдуреним, бо готовий до цього і мені це подобається. Тож ображатися на те, що нас замкнули, нема на кого. Ми самі в цьому винні. Отак-от, йолкі-матолкі. Раджу почитати, не пожалієш.

— Фігня повна, як каже Мальва, — хмикнув Полель. — Вибач, братіку, не втримався. Що означає — вині-невинні? От повернеться батько, тоді й оцінимо наше справжнє дзеркало. Зрештою… Ось зараз переді мною ти. Невже, дивлячись на тебе, я бачу себе?

— Як це «фігня повна»? — огризнувся Лед. — Я про внутрішній світ людини тобі товкмачу, а ти все сприймаєш буквально. Якийсь ти геть недалекий, йолкі-матолкі.

Полель скривився. Читання книжок брату явно шкодило. Був розтулив рота, щоб заперечити та нагадати про наступне правило з цієї книжки — правило вибору, яке ще дурніше, ніж правило дзеркала. Цю книжку Полель прочитав ще підлітком, і тоді вона сприймалася «на ура». Та після неї був ще мільйон книжок, батькова наука і, звісно, практичні заняття. І тепер прочитане в тій книжці видається лишень набором недолугих сентенцій, зліплених кимсь недалеким.

Однак, замість критики, сказав геть інше. Він тільки-но зрозумів, що його цілий ранок мучило:

— Леде, я придумав, як вилізти звідси. Щойно здогадався. Прочитав у книжці натяк, склав докупи прочитане напередодні і… Готовий рецепт. Треба попробувати.

Ошелешений Лед так і стояв, тримаючи товстелезну книжку в сірій палітурці.

— О-о-о! — тільки і видушив із себе. У нього не було слів. Усі мудрі сентенції, вичитані з товстих книжок, тепер не мали значення. Він шпурнув книжку на підлогу та підступився ближче до брата: — Ну, йолкі-матолкі, як? Давай, кажи, не тягни гуму аж до суму.

— Та я й не тягну. Ти геть сказився зі своїми правилами з товстих книжок. Не даєш і слова вставити.

— Та я що? — виправдовувався Лед. — Якби ж я знав, що таке діло, то й читати б не став. Тобі з книжками щастить, а мені всяке ге, як каже Мальва, попадається. Йолкі-матолкі.

— Угу. Правило дзеркала, братіку, пам’ятаєш? — Полель не полишав можливості взяти брата на кпини.

— Годі вже, — сердито огризався Лед. — Ну то як можна звідси утекти, а то своїм читанням замордую тебе до смерті?

— Гаразд, братіку, не мучитиму тебе. Отже… Підлога, стіни, камін, вікно, двері — усе це матінка запечатала. Так?

— Ага, — кивнув Лед. — Запечатала. І що?

— Поміркуймо, братіку, що є в кімнаті такого, до чого її пальчики не дотягнулися? Га?

Лед уважно оглядав кімнату. Кути, стіни, підлогу, стелю. Промацав поглядом стіну навпроти дверей. Там висіло два свічники, а під ними стояв письмовий стіл, яким Лед майже не користувався. Перевів очі на камін, на двері. Розвів руками.