Зворотний бік світів - Дарунок Корній
Лед чемно поплентався за братом. Той тицьнув пальцем на свічник:
— Він прикручений до стіни, так?
— Так. Йолкі-матолкі! І що?
— Прикручений чим?
— Ладиним заклинанням прилипання, чим ще! — не довго думаючи відповів Лед.
— «Заклинанням прилипання», — перекривив Леда брат. — Ну ти даєш! Це заклинання, яке спочатку наклали на свічник, уже давно зняте. Після того як ти тут випробовував заклинання сили і ледь не зруйнував кімнату, бо заклинання наклалося на заклинання. Матінка тоді всі заклинання з меблів, свічників, килимів познімала. Повторюю запитання: свічник висить на запечатаній стіні на чому?
— Е-е-е… — тільки й промимрив Лед.
— Ти колись роздивлявся стіни нашої хати з вулиці? — не вгавав Полель.
— А навіщо?.. Хата як хата, йолкі-матолкі…
— І, звичайно, два гаки, що випирають із ось цієї стіни, до якої прикручені твої свічники, не помітив?
— Ну-у-у… — тільки й вичавив Лед.
— Що ну? На них нема Ладиних чарів, розумієш, братіку? І якщо ти «випадково» їх відірвеш, то впадуть вони разом зі стіною…
Лед аж засяяв.
— Йолкі-матолкі, ти — геній! Якщо ми відірвемо свічники, то в запечатаній стіні зробимо діру і тоді…
— Утечемо, ага. Ну що, спробуймо…
— Хе, йолкі-матолкі. Ще одна така мудра книжка — і теж буду генієм.
— Ну то почали, братіку! Бо світ Оранти одразу двох геніїв навряд чи витримає.
Лед з Полелем трохи не розрахували сили, бо разом зі свічниками, точніше з гаками, вивалилася не частина стіни, а вся стіна. Оскільки ніхто на гармидер, що зчинився, не прибіг, це означало, що Лади в будинку не було.
Хлопці, нарешті, звільнилися. Лед від задоволення підстрибував то на одній, то на другій нозі. Уважний Полель на це не зважав. Він одразу запримітив силуети людей, котрі бовваніли ген на горі, там де ріс Ладин квітник. Полель штовхнув брата рукою, показуючи на постаті. Тоді приклав палець до губ, що означало — тихо. Хлопці впізнали їх. То були їхні батьки. Перун повернувся. А оскільки їх досі не звільнили, то слід поводитися обережно та стримано. І брати подряпалися на гору, завбачливо ховаючись у калинових хащах.
Лед рухався вправніше, аніж брат. Він мав правдивий талант до таких маневрів. І тому швидше добрався до місця, звідкіля добре було чути розмову Лади та Перуна. Щоб розгледіти їх, треба було лишень розгорнути кущі. Та це створило б зайвий шум і викрило братів. Тому Лед мовчки слухав. Коли Полель добрався до Леда, то побачив геть сумне обличчя брата. Схоже, розмова між батьками була непростою. Полель принишк поруч з братом, і вони почали слухати разом.
— Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? — Лада ледве стримувала лють.
— Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.
— Смертної Арати, — гидливо промовила Лада.
— Смертної? Ну й що? Жінко, що з тобою зробила ревність? Смертний — то не означає гірший. Ти добре знаєш, як уміють смертні любити, жертвувати, захищати.
— І ненавидіти, заздрити, убивати, зраджувати теж… — не вгавала Лада.
— А хіба безсмертні цього не роблять? Скажи мені, невже помисли твої такі ж світлі та чисті, як то має бути в тої, котра несе у світи світло любові? Про що ми сперечаємося? Я вибачився перед тобою, бо надто пізно відкриваю своє батьківство. Але я завинив найперше перед Птахою. Наші діти мають і тата, і маму. У неї довго не було нікого, бо я злякався… Ми з тобою не були одружені, навіть заручені, коли народилася Птаха. Тож я тут тобі геть нічого не винен. Я тебе ніколи не зраджував. Чуєш? Ніколи. Тобі потрібен час, щоб прийняти цю правду, і я тебе не кваплю. Скільки гірких та болючих слів ти мені не сказала б, я не перестану повторювати: «Я люблю своїх дітей. Леда, Полеля, Лелю. І я люблю Птаху і завжди її любитиму, бо вона моя донька». Усе, на цьому тема з моїм прихованим батьківством вичерпана. Зрозуміло? Решта того, що стосується моїх взаємин з донькою Птахою, тебе не має цікавити. Ти щойно дала мені ясно зрозуміти, що ніколи не приймеш її. О, велика та могутня Берегине Ладо! Та, котра має нести любов!
Лада мовчала. Хлопці перезирнулися. Полелеві дуже подобалася Птаха. Він захоплювався мужністю та талантами світлої безсмертної і був не проти отримати в подарунок таку круту старшу сестру. Лед брата підтримував у цьому. Мальва їм багато розповідала про Птаху, і вони були переконані, що та і справді чудова. Але чого мати так болісно на це реагує? Ну, отримали вони ще одну сестру. І що? Це ж не немовля. Таким набутком тільки пишатися можна. А матінка носом крутить. Дивно себе останнім часом поводить Лада.
— Мовчиш? Мовчи, — Перун говорив спокійно та впевнено. — Зараз мене цікавить ще декілька моментів. По-перше, де Лед і Полель? Чому сини мене не зустрічають? По-друге, ходять чутки, що в нашому світі переховується одна юна і талановита особа, учениця Птахи, дівчина Мальва. Це правда чи ні? І якщо так, то де вона? І нарешті, третє, дружинонько моя люба, хто поцупив з мого сагайдака стріли та навіщо це зробив? І яким чином вони опинилися в Птахи? Вона оповіла мені цікаву історію про те, як, начебто від мого імені, стрілу їй подарував Угомон. Наскільки я знаю, Угомон є палким шанувальником-залицяльником нашої Лелі. То я так думаю, що хтось із вас — або ти, або донька — до цього причетні. І не вали це на хлопців, будь ласка. Про їхні сховки я знаю все. Так, дивися мені в очі, дружинонько, та відповідай.
Коли батько ставав таким, то хотілося забитися в нірку, зробитися мишкою і не вилізати. Очі Перуна метали блискавки, які прошивали розум та серце. Батько рідко сердився, але коли вже гнівався, то спинити його не можна було. Поки не почує всієї правди, не відчепиться.
Лада плакала. Вона ридала, вила, схлипувала. Перун її не втішав. Він чекав, поки вона нарешті вгамується.
— То як? — перепитав Перун. — Я слухаю уважно.
У голосі не було співчуття.
— Ти, ти… — жалісно та з докором у голосі заговорила Лада. — Я ревнувала тебе до Птахи. Я ж нічого не знала про твоє батьківство. А що я
