Талiсман - Стівен Кінг

— Цікаво, хто з них обнишпорив кишені хлопця, що помер чи, може, тільки помирав на дорозі, — задумливо сказав Фаррен. — Якби я дізнався, то повісив би їх на хресті ще до настання сутінок.

Джек промовчав.

Капітан довго стояв і дивився вниз, на мертвого юнака, розтираючи однією рукою м’яку нерівну, пошрамовану шкіру на власному обличчі. Коли Фаррен глянув на Джека, то здавалося, ніби він щойно прийняв рішення.

— Тепер тобі потрібно піти, хлопче. Просто зараз. Перш ніж Озмонд не вирішив, що хоче й далі допитувати мого придуркуватого синочка.

— Вам дуже перепаде? — запитав Джек.

Капітан злегка всміхнувся.

— Якщо ти підеш, у мене не буде проблем. Я можу сказати, що відіслав тебе назад до матері або що так розлютився, що забив тебе до смерті дерев’яною ломакою. Озмонд повірить і в те, і в інше. Він не про те зараз думає. Усі вони. Вони чекають на її смерть. І це трапиться скоро. Якщо тільки не…

Він не завершив.

— Іди, — сказав Фаррен. — Не барися. А коли почуєш наближення Морґанового диліжанса, тікай з дороги й біжи далеко в ліси. Далеко. Інакше він почує тебе, як кіт чує щура. Він миттєво відчуває, коли щось виходить з-під контролю. Його контролю. Він диявол.

— А я почую його наближення? Його диліжанса? — нерішуче запитав Джек. Він поглянув на дорогу, що простягалася за рештками діжок. Вона здіймалася вгору, аж до краю соснового бору. Там буде темно, подумалося йому… А якщо Морґан їхатиме з іншого боку… Страх і самотність пронизали його найгострішою, найлютішою хвилею нещастя, знаного донині. «Спіді, я не можу зробити це! Хіба ж ти не знаєш? Я просто дитина!»

— У диліжанс Морґана запряжено шість пар коней, і тринадцятий кінь — попереду, — сказав Фаррен. — І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею. Ти точно почуєш його. Вистачить часу, щоб заховатися. Тільки переконайся, що ти добре заховався.

Джек щось прошепотів.

— Що? — різко перепитав Фаррен.

— Я сказав, що не хочу йти, — лишень трішки гучніше повторив Джек. Сльози підступили так близько, що він розумів: варто їм потекти, як він не зможе спинити цей потік, втратить контроль над собою і благатиме капітана Фаррена забрати його звідси, захистити, що-небудь…

— Гадаю, вже надто пізно думати про те, чого ти хочеш, — сказав капітан Фаррен. — Я не знаю нічого про тебе, хлопче, і знати не хочу. Не хочу навіть знати твого імені.

Джек стояв і дивився на нього. Його плечі згорбилися, очі пекли, а губи тремтіли.

— Розправ плечі! — несподівано люто гаркнув капітан Фаррен. — Кого ти збираєшся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футів не подолаєш! Ти надто малий, щоб бути чоловіком, але міг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаєш, як побитий пес!

Зачеплений за живе, Джек виструнчився і висушив сльози. Його погляд упав на останки візникового сина, і в голові промайнуло: «Принаймні я не там, поки що. Він має рацію. Жалість до себе — це розкіш, яку я не можу собі дозволити». Це правда. І все-таки він трохи сердився на капітана зі шрамом через те, що той допік його і так легко натиснув на потрібні важелі.

— Краще, — сухо сказав капітан. — Не набагато, але краще.

— Дякую, — саркастично відповів Джек.

— Тобі нема куди відступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морґан також скоро кинеться навздогін. І, можливо… Там, звідки ти прийшов, також будуть проблеми. Але візьми ось це. Якщо Паркус відрядив тебе до мене, то хотів би, щоб я віддав це тобі. Тож бери і йди.

Капітан простягнув на долоні монету. Джек завагався, а тоді взяв її. Вона була завбільшки з п’ятдесятицентовик Кеннеді, але значно важчою — наче золото, подумав хлопчик, хоча насправді вона мала забарвлення матового срібла. Коли він поглянув на профіль Лаури Делосіан, його знову вразила — хоч і на мить, але надзвичайно — її схожість із матір’ю. Ні, не просто схожість: попри певні фізичні відмінності на кшталт тоншого носа чи круглішого підборіддя, це і була його мама. Джек знав це. Він перевернув монетку й побачив тварину з головою і крилами орла та тілом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Від цього стало трохи лячно, тому він поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магічним соком Спіді.

— Навіщо це? — запитав він у Фаррена.

— Ти дізнаєшся, коли настане час, — відповів капітан. — Або, можливо, не дізнаєшся. У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його.

Джек відчув, як абсолютна ірреальність знову поглинає його.

— Іди, синку, — сказав Фаррен. Його голос стих, хоч і не став м’якшим. — Виконуй свою роботу… або те, що зможеш.

Зрештою, саме це відчуття ірреальності — усепоглинаюче переконання, що він — тільки гра чиєїсь уяви — змусило його рушити. Ліва нога, права нога, ліва вперед, права вперед. Відкинув убік уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощені рештки колеса. Обійшов з того боку вагона, зовсім не здивований виглядом засохлої крові та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух уві сні?

Він дійшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й діжок відрізку дороги, а тоді озирнувся… але капітан Фаррен відвернувся. Може, він видивлявся своїх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися.

Він запхав руку під камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капітан Фаррен дав йому, і міцно стиснув її. Так йому трішки покращало. Він стиснув її, як дитина, якій дали четвертак, щоб купити ласощів у цукерні, а тоді рушив далі.

7

Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», — хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли