Талiсман - Стівен Кінг

— О Боже! — пробурмотів Фаррен і ще прискорив рух. — Вони ж усі п’яні! Напилися розлитого «Кінґсленда»! І шльондри, і сам візник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозі або звалитися в урвище — невелика втрата. Заразні шльондри!

— Принаймні, — задихаючись мовив Джек, — дорогу вже має бути розчищено, якщо весь цей люд приїхав сюди. Хіба ні?

Вони вже були в Селищі Різномайстрів. Широку Західну Дорогу змащували олією, щоб прибрати пил. Фургони приїжджали та їхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловіків, що лаялися біля чогось схожого на ресторан. Зненацька один із них ударив суперника кулаком. Уже за мить обоє чоловіків качалися по землі. «Не тільки ті шльондри наклюкалися “Кінґсленда”, — подумав Джек. — Гадаю, кожному в цьому містечку дісталося трохи».

— Усі великі фургони, що проїхали повз нас, приїхали звідси, — сказав капітан Фаррен. — Менші, звісно, могли якось проскочити, але диліжанс Морґана не з маленьких, хлопче.

— Морґан…

— Не думай зараз про Морґана.

Запах елю став гострішим, щойно вони проминули центр села та пішли до дальнього кутка. Ноги в Джека боліли, бо він намагався встигати за капітаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милі. «Скільки це в моєму світі?» — подумав він, і це питання повернуло його до магічного соку Спіді. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магічне пійло, — але воно було на місці, хай навіть його боксерки змінилися на спідню білизну Територій.

Коли вони сягнули західного краю селища, кількість фургончиків зменшилася, проте кількість пішоходів, що рухалися на схід, надзвичайно зросла. Більшість пішоходів вигиналися, хиталися та реготали. Від них усіх тхнуло елем. У деяких навіть текло по одягу так, наче вони вляглися долі й цмулили напій, як ті собаки. Джек гадав, що так воно й було. Він побачив, як чоловік, що без упину реготав, вів за руку восьмирічного хлопчика — і той реготав так само. Той чоловік був страшенно схожий на ненависного портьє з «Альгамбри», і Джек збагнув, що вони були Двійниками. І чоловік, і хлопчик, якого він вів за руку, були п’яними, і коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько — Джек гадав, що то був саме він — боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де міг би проблюватися у відносній приватності. Хлопчик побрів за батьком, наче пес на короткому повідку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги і хропів.

Обличчя капітана Фаррена дедалі темнішало й темнішало.

— Бог би їх усіх забив, — мовив він.

Навіть ті, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далі від капітана зі шрамом. Тоді, на варті біля павільйону, капітан носив на поясі короткі зручні шкіряні піхви. Джек гадав (і не безпідставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось із п’яниць підходив надто близько, капітан просто торкався меча, і пияк швиденько йшов собі геть.

За десять хвилин — коли Джек уже був певен, що більше не витримає — вони дісталися місця аварії. Візник саме завершував поворот, як фургон похилився і перекинувся. Через це діжки розлетілися по всій дорозі. Більшість із них розбилася, тому двадцять футів дороги перетворилися на болото. Один кінь лежав мертвий під фургоном, виднівся тільки його круп. Другий кінь лежав у яру, і розбитий уламок діжкової клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кінь дуже сильно поранився, і хтось вирішив покласти край його стражданням підручними засобами. Інших коней ніде не було видко.

Між конем під фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозі син візника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територій з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднілася лише червона маса та схожі на шматочки гіпсу уламки білих кісток.

Джек побачив, що кишені хлопця вивернуто. Навколо місця аварії блукало з дюжину людей. Вони повільно брели, часто нахиляючись, щоб зачерпнути елю зі сліду від копита або щоб змочити в калюжці носову хустинку чи просто відірваний шматок сорочки. Більшість із них хиталися. Голоси здіймалися до реготів і сварливих висків. Після довгих умовлянь Джекова матір таки погодилася відпустити його з Річардом на опівнічний спарений сеанс «Ночі живих мерців» та «Світанку мерців» в один із дюжини кінотеатрів Вествуда. П’яні люди, що тут вешталися, нагадували йому зомбі з тих двох фільмів…

Капітан Фаррен витягнув меч. Той був коротким і практичним, як Джеку й уявлялося, і дуже не схожим на мечі з лицарських романів. Він більше скидався на тесак м’ясника — поточений, пошрамований і щербатий; його потемніле від поту руків’я було обмотане старою шкірою. Та й саме лезо було темним… за винятком різального краю. Він мав блискучий, заточений і дуже гострий вигляд.

— Забирайтеся звідси, хутко! — волав Фаррен. — Руки геть від королівського елю, Бог вас всіх забий! Забирайтеся геть, інакше всім кишки повипускаю!

У відповідь йому пролунало невдоволене буркотіння, але все-таки п’яниці відійшли від капітана Фаррена — усі, крім одного вайла, на лисому черепі якого де-не-де росли жмутки волосся. На думку Джека, його вага сягала трьохсот фунтів, а зріст — щонайменше семи футів.

— Як тя ідея побицця з нами всіма, рубако? — запитало вайло й махнуло рукою на гурт селян, які за наказом Фаррена відійшли від пивного болота й сміття з діжок.

— Залюбки, — відказав капітан Фаррен і вищирився до велетня. — Я тільки за, і найперше — з тобою, налиганий ти шматок лайна. — Фарренів вищир поширшав, і велет відійшов під впливом його небезпечної сили. — Нападай, якщо бажаєш. Коли я зарубаю тебе, то це буде перша хороша подія за весь сьогоднішній день.

Велетень позадкував із бурмотінням.

— А тепер ви всі! — закричав Фаррен. — Забирайтеся звідси! Дюжина моїх людей виїжджає зараз із павільйону королеви! Їх не надто тішитиме робота, й мені нема в чім дорікнути їм за це, так що я за них не відповідаю! Гадаю, у вас зараз саме достатньо часу, щоб повернутися в селище й сховатися по своїх підвалах до їхнього приїзду! Буде наймудрішим учинити саме так! Забирайтеся геть!

Вони всі кинулися бігти до Селища Різномайстрів, і попереду