Талiсман - Стівен Кінг

— Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

— З тобою все гаразд? — прошепотів капітан.

— Так.

— Що? — репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька — порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

— Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, — говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

— Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

— Що? — знову заволав Озмонд. — Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.

Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:

— Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…

Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално — а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» — приглушеним, булькотливим голосом.

Джек застогнав:

— Ходімо звідси, швидше!

— Зачекай, — відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.

Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.

— То був «Кінґсленд»? — важко дихаючи, запитав Озмонд.

— Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…

Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.

— Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, — сказав Озмонд. — Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?

— Так, — відповів Стівен. — Мені прикро казати, але…

— На Зовнішній Дорозі?

— Озмонде…

— На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?

— Так, — проковтнув Стівен.

— Ну, звісно ж, — мовив Озмонд, і жахливий блідий осміх розрізав його витончене обличчя. — Де ж іще мало б розташовуватися Селище Різномайстрів, як не на Зовнішній Дорозі? Не вміє ж село літати? А? Як може село перелетіти з однієї дороги на іншу, Стівене? Може? Може?

— Ні, Озмонде, звісно ж, не може.

— Не може. Тож діжки зараз котяться Зовнішньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумію, то діжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнішню Дорогу, а найкращий ель на всіх Територіях стікає на землю, щоб ґрунтові черви могли напитися? Правильно кажу?

— Так… так. Але…

— Морґан приїде Зовнішньою Дорогою! — заверещав Озмонд. — Морґан приїде, а ти знаєш, як швидко жене він своїх коней! Якщо його диліжанс виїде на поворот і натрапить на той непотріб, візник може не встигнути зупинитися. Він може перекинутися! Він може загинути!

— Господи-Боже, — видихнув Стівен одним словом. Його бліде обличчя зблідло ще на два тони.

Озмонд повільно кивнув.

— Гадаю, якщо диліжанс Морґана перекинеться, краще нам би молитися за його загибель, ніж за одужання.

— Але… але…

Озмонд відвернувся від нього і мало не побіг туди, де стояли капітан Зовнішньої Варти та його «син». За Озмондом у багнюці досі звивався жалюгідний візник, досі бурмочучи своє «Володарю».

Озмондові очі ковзнули по Джекові, а тоді глянули крізь нього, наче хлопчика там і не було.

— Капітане Фаррен, — мовив він. — Ти стежив за подіями останніх п’яти хвилин?

— Так, Озмонде.

— Чи добре ти за ними стежив? Ти їх проаналізував? Чи ретельно ти їх проаналізував?

— Так. Гадаю, що так.

— Ви так гадаєте? Який чудовий у нас капітан. Як на мене, то ми ще поговоримо про те, як такий зразковий капітан міг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка.

Його очі холодно й швидко глипнули на Джека.

— Та зараз не час для цього, правда ж? Ні. Пропоную зараз зібрати тобі дюжину найсильніших твоїх людей, а тоді подвоїти — ні, потроїти — їхню кількість і їхати до Зовнішньої Дороги. Твій ніс поведе тебе до місця аварії, чи не так?

— Так, Озмонде.

Озмонд кинув швидкий погляд на небо.

— Ми чекаємо на Морґана десь о шостій. Можливо, трішки раніше. Зараз — друга. Як, по-твоєму, капітане, зараз друга?

— Так, Озмонде.

— А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вісімдесят перша година?

Джек витріщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, і Джек відчув, як хвиля чистої ненависті знову здіймається в середині нього.

Ти завдав мені болю, і якщо я матиму нагоду!..

Озмонд перевів погляд на капітана.

— Гадаю, тобі варто докласти