Талiсман - Стівен Кінг
Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…
Холодний піт запорошив усе тіло.
Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.
У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.
У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.
Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.
І справді, весело. Аякже.
2
— А тепер ходімо, — мовив капітан.
— Гаразд, — відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. — Гаразд, ход…
— Тссс! — Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.
Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:
— …не знав, що в нього є син.
— Ну що ж, — відповів інший. — Байстрюки самі плодять байстрюків — ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.
У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху — Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.
— Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! — долучився третій голос. — Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.
Бурмотіння.
Ще один приглушений вибух сміху.
Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.
Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.
— Ти достатньо почув? — запитав капітан. — Нам потрібно йти. — Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.
Твої інструкції, накази чи щось там іще — це… ага, йти на захід, правильно?
«Він змінився, — подумав Джек. — Змінився двічі».
Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?
Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.
До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.
«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, — подумав Джек. — Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»
— Ходімо, — наполягав капітан. — Заради Джейсона, ходімо.
— Заради кого? — тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша — з грубої парусини, що тхнула пліснявою.
— Це не той шлях, яким ми прийшли, — прошепотів Джек.
— Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, — прошепотів у відповідь капітан. — То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?
— Так. — Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.
— Озмонд, — сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.
— Озмонд — це права рука Морґана, — пробурмотів Капітан. — Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.
— Що ви маєте на увазі?
— Тссс! — Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. — А тепер реви. — Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.
Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.
— Ніколи більше! — Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. — Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!
І на межі слуху капітан прошипів:
— Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!
І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям
