Талiсман - Стівен Кінг

— А я обіцяю вибити з тебе всю гидь! — голосно гаркнув капітан.

Кілька вельмож засміялися. Вони носили підбиті хутром крислаті капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитові чоботи. У чоловіків були жадібні, егоїстичні обличчя. Той, що говорив зі служницями і якому тут усі, здається, підкорялися, був високим і худим, як скелет. Він повернув напружене амбітне обличчя услід хлопчику й вартовому, коли ті пройшли повз.

— Будь ласка, не треба! — кричав Джек. — Будь ласка!

— Кожне «будь ласка» — це ще один удар батогом, — гаркнув капітан, і чоловіки знову зареготали. Худий вичавив із себе посмішку — холодну, як лезо ножа — і повернувся до служниць.

Капітан заштовхав хлопчика в порожню кімнату, у якій було багато запилюжених меблів, і лише тоді відпустив Джекову руку, яка вже почала боліти.

— То були його люди, — прошепотів він. — Яким стане життя, коли… — Він похитав головою, наче на мить забув про свій поспіх. — «Книга Доброго Господаря» каже, що лагідні успадкують землю, але в того люду лагідності не набереться і на чайну ложку. Вони здатні тільки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… — Він підвів очі, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотіли ті люди. Тоді капітан знову поглянув на хлопчика. — Ми мусимо поквапитись. У цьому палаці достатньо таємниць, про які не відомо його посіпакам. — Він кивнув убік, показуючи на збляклу дерев’яну стіну.

Джек пішов слідом і все зрозумів, коли капітан натиснув на дві пласкі головки цвяхів з краю дошки. Панель на стіні хитнулася всередину, відчиняючи чорний прохід — вузький, як поставлена вертикально труна.

— Ти зможеш лише на мить побачити її, але, здається, більше тобі й не треба. Та й усе одно, це єдине, що в нас є.

Хлопчик підкорився тихому наказу та ковзнув у прохід.

— Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, — прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді — сильний сморід каналізації.

— Зупинися, — врешті сказав капітан. — Тепер мені доведеться підняти тебе. Підведи руки.

— Я побачу її?

— За секунду дізнаєшся, — буркнув капітан, схопив хлопчика під пахви та підняв над підлогою.

— Перед тобою панель, — прошепотів він. — Відсунь її ліворуч.

Джек наосліп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбік і надмір світла залив прохід. Хлопчик помітив великого, завбільшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кімнату, заповнену зодягненими в білі шати жінками. Меблі там були настільки розкішно оздоблені, що він миттю згадав усі музеї, які відвідував з батьками. У центрі кімнати на гігантському ліжку лежала жінка; можливо, вона спала або ж просто знепритомніла. Над простирадлом виднілися тільки її голова та плечі.

Раптом вражений Джек мало не закричав від жаху, бо жінка на ліжку була його матір’ю. Там лежала його мама, і вона вмирала.

— Ти побачив її, — прошепотів капітан, міцніше стиснувши руки.

Джек із роззявленим ротом дивився на власну матір. Вона вмирала; він і хвилини більше не міг у цьому сумніватися: навіть її шкіра здавалася блідою і зморшкуватою, волосся втратило свій звичний колір. Медсестри метушилися навколо неї, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столі — бурхлива та нібито надзвичайно важлива діяльність мала приховати те, що вони безпорадні перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такій пацієнтці насправді немає чим допомогти. Усіх їхніх можливостей вистачало лишень на те, щоб відтермінувати смерть на місяць чи хоча б на тиждень.

Джек іще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, і врешті збагнув, що жінка на ліжку не його мати. У неї було кругліше підборіддя, а ніс мав класичнішу форму. Пані, яка вмирала, була Двійником його матері — Лаурою Делосіан. Навіть якщо Спіді й хотів, аби Джек побачив щось іще, йому це не вдавалося: біле непорушне обличчя не казало йому нічого про цю жінку.

— Гаразд, — прошепотів він, ставлячи панель на місце. Капітан опустив його на підлогу.

У мóроці хлопчик спитав:

— Що з нею?

— Ніхто не знає, — відповідь прийшла звідкись зверху. — Королева не бачить, не розмовляє, не рухається…

На мить запала тиша, а тоді капітан торкнувся руки хлопчика та промовив:

— Нам час вертатися.

Вони тихо вийшли з пітьми до запиленої кімнати. Капітан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набік і довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу.

— Тепер ти маєш відповісти на моє запитання, — зрештою сказав він.

— Так.

— Тебе відрядили врятувати її? Урятувати королеву?

Джек кивнув.

— Певно, що так. Частково і це також. Скажіть-но мені дещо, — хлопчик завагався, — чому ті вишкребки не можуть взяти гору? Вона ж точно не може їх спинити.

Капітан усміхнувся. Веселого в тій усмішці не було нічого.

— Я. Мої люди. Ми зупинимо їх. Я не відаю, що коїться в дальніх землях, де закон нічого не вартий… але тут ми зберігаємо вірність королеві.

М’яз під оком на щоці без шраму підстрибнув, як риба. Капітан стиснув руки, долоня до долоні.

— І тобі вказали, тобто наказали… ем… умм… іти на захід, усе правильно?

Джек буквально відчув, як чоловіка трусить. Він зміг керувати новими хвилями збудження лише завдяки виробленому протягом життя самоконтролю.

— Так і є, — відповів Джек. — Я збираюся йти на захід. Чи не треба? Мені не йти на захід? До іншої «Альгамбри»?

— Я не можу сказати… не можу сказати, — бовкнув капітан, відступаючи: — Ми повинні зараз же вивести тебе звідси. Я не можу тобі сказати, що робити. — Хлопчик бачив, що капітан не може навіть дивитися на нього. — Ти не можеш залишатися тут ані на хвилину довше. Погляньмо, чи пощастить нам вийти звідси до прибуття Морґана.

— Морґана? — перепитав Джек,