Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Інґу та Владислава, а точніше, Інґа може застосувати цю силу лише до свого чоловіка, а він — лише до неї. Під час Прориву Владислав гинув три рази, але Інґа, вдавшись до їхньої спільної сили, повертала його до життя. Сама ж вона отримала дев’ять смертельних ударів, проте Владислав щоразу рятував її від загибелі. А вбити їх одномоментно не вдавалося — з тієї простої причини, що одномоментності в природі не існує. Хоч який короткий був часовий проміжок між двома смертями, його вистачало, щоб Владислав та Інґа встигли допомогти одне одному. Це відбувалося суто рефлекторно і так блискавично, що вони самі, схоже, нічого не помічали.

— Схоже на те, мій пане, — погодився приголомшений Сідх. — Інакше б я знав. Свого часу вони цілком довіряли мені.

— А тому, — вів далі Веліал, — їх не можна вбити навіть уві сні і в нестямі. Ця сила працює майже безвідмовно, проте мені вдалося віднайти в ній слабкі місця. По-перше, вона активізується лише в разі безпосередньої загрози їхнім життям, а отже, не стала б реагувати на спроби підкорення. По-друге, її ефективність залежить від міцності емоційного зв’язку між Інґою та Владиславом. Сандра якраз і була покликана послабити цей зв’язок, щоб вони якнайдужче виснажилися під час майбутнього Прориву і їхній чаклунський дар не зміг опиратися підкоренню. А після цього вони б позбулися своєї особливої сили і стали просто вищими магами, одержимими Нижнім Світом. Владислава я б відразу вбив, а от з Інґою ще б попрацював, спробував би схилити її до добровільної служби. Вона стала б для нас дуже цінним надбанням.

Веліал замовк, налив у чашу трохи крові й неквапно випив її. Цього разу Сідха він не пригостив.

— Від своїх планів я не відмовився, — повернувши чашу на стіл, знову заговорив Господар. — Владислав з Інґою мають надзвичайно великий потенціал, щоб дозволити їм залишатися в таборі наших ворогів. У цьому напрямку я здійснюю певні кроки, про які тобі знати не треба. А ти матимеш інше завдання — розшукати Сандру та її дитину.

Сідх запитливо глянув на Веліала:

— Але як, мій пане?

— Повернешся на Грані. Такі слуги, як ти, зараз потрібні мені там, а не тут.

— Я стану Чорним Емісаром?

— Ні. У цій подобі ти не впораєшся з завданням. Емісар не може переходити з Грані на Грані, він не здатний власноруч битися з супротивниками, його легко викрити і знищити. Це спостерігач і провокатор, а ти маєш бути бійцем. Я дам тобі справжнє людське тіло, ти знову станеш смертною земною людиною і продовжиш свою службу на Гранях.

Від хвилювання Сідхові перехопило подих.

— Як так?… О, мій пане! Хіба це можливо?

— Атож, Віші, можливо. Це наша новітня розробка. Про неї знають лише Господарі, кілька вищих слуг, включно з Женесом, а також дванадцятеро нижчих, які вже здійснили таке втілення. Ти будеш тринадцятим — щасливе число. У пошуках дівчини тобі допоможе та обставина, що вона досі захищена перснем Бодуена — якби над нею провели екзорцизм, то Женес, її колишній ляльковод, неодмінно відчув би це. Я так розумію, що під час вагітності Сандра не наважувалася на такий крок зі страху зашкодити дитині, а тепер, коли її переховують від мене, екзорцизм не проводять, бо бояться виказати її місцеперебування. Це істотно полегшить твоє завдання — адже до того перснем володів Женес, і на ньому лишився його відбиток. На жаль, цей відбиток дуже слабкий, щоб відчути його звідси, з Нижнього Світу. Женес розшукав би її вмить, але спроба повернути його в земне тіло зазнала невдачі. За свою тривалу кар’єру він вичерпав усі ресурси земного буття, тож шлях на Грані для нього закритий. Тому я вирішив надіслати тебе, оскільки ти знайомий з дівчиною. Перед утіленням тобі буде імплантовано частку Женесової аури, яка допоможе знайти перстень — а отже, й Сандру. Що скажеш?

— Я готовий, мій пане!

— І ти не маєш ніяких побажань щодо нового тіла? — лукаво спитався Веліал. — Рік тому, одержуючи своє теперішнє, ти не наважився звернутися до мене з проханням і погодився на те, яке тобі запропонували. А дарма… Ну, гаразд, цього разу я не чекатиму, поки ти сам попросиш. Я зроблю тобі подарунок — як нагороду за вірну службу.

Розділ 2
Марк і Беатриса. Торнінський тракт

Коли карета наблизилась до краю латки, Беатриса висунулася по груди з вікна правих дверцят і подивилася назад, де за аркою порталу стояли її рідні. Вона помахала їм рукою, батько у відповідь махнув своїм капелюхом, а мати послала дітям услід останній поцілунок.

За кілька секунд карета переїхала на сусідню латку і зникла з очей барона та баронеси фон Гаршвіц. Беатриса підняла скло на вікні, залишивши вузьку щілину згори для доступу свіжого повітря, і присіла на своє місце поруч із братом. Марк стиснув її руку й підбадьорливо всміхнувся. За останні чотири роки вони вже звикли жити окремо від батьків, а проте щоразу їм було дуже сумно залишати рідну домівку на Грані Нолан і на довгі дев’ять місяців їхати на чужину.

А от їхня менша сестра, дев’ятирічна Ребека, вперша розлучалася з татом і мамою. Забравшись із ногами на сидіння, вона досі визирала в заднє віконце і продовжувала махати хустинкою постатям батьків, хоча й розуміла, що вони вже не можуть бачити її. Лише коли карета, проминувши ще кілька латок, виїхала на основний тракт, Ребека нарешті відвернулася від вікна, спустила ноги на підлогу й розправила на колінах сукню. Вигляд вона мала пригнічений, а в очах стояли сльози.

Наступні кілька хвилин у кареті панувала ніякова мовчанка. Марк і Беатриса боялися необережним словом ще дужче засмутити сестру, а Ребека відчайдушно боролася з бажанням припасти обличчям до м’якої спинки сидіння або до міцного братового плеча і гірко заплакати від туги за татком та мамою, за рідними місцями, за близькими друзями й подругами, яких вона ще не скоро побачить…