Це просто доля - Софія Вітерець

– Тож я тоді згорнулася калачиком на ліжку та дивилася у вікно, здригалася від кожної блискавки і водночас начакловувала все нові й нові щити на наш дім. Як раптом вони пропустили якийсь аркуш паперу, що повільно кружляв по подвір’ю, незважаючи на зливу, а потім прилип до мого вікна,– продовжувала розповідь сестричка.– Я тоді дістала його й почала читати. Він був таким світлим, радісним, що я мимоволі забула про власні страхи. А потім перечитувала його знову і знову. Розуміла, що він був адресований далеко не комусь з нашого дому й магічний вказівник стерся. Ще й подумала, що можливо комусь він був так само потрібний, як і мені. Тож написала на адресу відправника лист з повідомленням про це й як тільки закінчилася гроза, то пішла на пошту та відправила.

– Ну і що ж тут забороненого, такого, що настільки налякало тебе?– не втрималася я.– Невже власник виявився не тим, ким видався тобі на перший погляд?

– Та ні. Все було якраз саме так,– замріяно промовила сестричка.– Він виявився таким добрим та щирим. Мене просто тягнуло знову написати йому, а він відповідав. І через певний період мені здалося…

– Що?!– вигукнула аж надто гучно.Підозрюю, що вся ця історія неабияк попсує мені нерви. Власне, вона й так це вже встигла зробити.

– Що я закохалася,– почервоніла Розалія.

– Та ти ж навіть не знаєш, як його звати.

– Чому ж. Звісно, він не хотів мені писати цього, щоб ми зближувалися не надто сильно, але я вичислила його. Це… лорд Даріс Мортей.

– Він той про кого я думаю?– підхопилася я.– Найкращий маг наших земель?

– Так,– ще більше знітилася сестричка та продовжила розповідь, поки я не встигла задати ще з сотню питань.– Тож ми листувалися, але розуміли, що це стає все важче. Кожен страшенно чекав нового листа. Мені ж було набагато простіше, адже з Кепітелії відправити лист сюди – це справа кількох хвилин. З мого ж боку вони йшли днями.

– І ти…

– Так. Якось не витримала і сама відправила листа за допомогою магії, а не пошти.

– Що ти накоїла?– закрокувала я кімнатою. Думки розбігалися. Хотілося знайти вихід, але не могла. За таке могли й забрати магію, але таким способом, після якого виживає не кожен або ж божеволіє.

– Я не хотіла. Тоді якось не подумала і це все…– знову заридала Розалія.

– Не подумала? Та як взагалі можна було так підставитися,– мало не кричала я. З останніх сил стримувала себе, адже розуміла, що сестричці й так тяжко. Весь цей час вона була на волосинці від покарання.

– Думаю, що вони не помітили. Інакше б приїхали одразу.

– Скільки днів минуло?– запитала одразу по суті.

– Два.

– Сподіваюся, що ти маєш рацію. Але в будь-якому випадку нам потрібно підготуватися,– продовжувала міряти кроками кімнату, а в моїй голові вже визрівав план. Хех, невже ви думали, що Даяна Менджіль просто так здасться?

– То ти мені допоможеш?– підняла на мене боязкий погляд сестричка.

– Ну звісно, маленька,– пригорнула я її.– Дозволь мені врятувати тебе хоча б цього разу.

*Правило "про використання магії не більше, ніж за п'ять метрів від себе" - це правило, яке обмежує використання магії тих ендорців, які не закінчили магічної академії чи просто не мають відповідних навичок. Зазвичай воно не стосується ендорців з наймогутніших родин, але лише тих, кому за тридцять років. У приміщеннях же воно значно звужується та починає діяти правило застосування магії не більше, ніж за один метр.

Таке правило запровадили у зв'язку з тим, що кидаючи заклинання на значні відстані, ендорці часто шкодили одне одному й подекуди все завершувалося навіть летальними випадками. Після численних таких випадків Комісія з магічних справ почала це суворо контролювати задля безпеки королівства Ендоран. Воно ж стосується й надсилання листів, адже для цього застосовуються ті самі для когось заборонені заклинання.

За порушення цього правила можуть забрати магію, проте остаточне рішення виносить голова комісії, зважаючи на те, чи зашкодило комусь заклинання та яка була відстань його дії.