Це просто доля - Софія Вітерець
Ми їхали вже понад двадцять хвилин, але жоден з нас не видав ані звуку. Спершу я вважала це цілком нормальним, адже мою увагу повністю поглинула карета, яка була не схожа на жодну з тих, що бачила раніше. Тут абсолютно все виглядало інакше, розкішніше, елегантніше та домашніше. Не було надміру, такого притаманного більшості ендорців, що могли собі це дозволити.
Але навіть така досконалість незабаром приїлася і в голові почали крутитися питання. Хотіла їх поставити новоспеченому нареченому, але увагу знову поглинула неземна розкіш. Дрібненька обручка (Даріс таки встиг подарувати її мені під захопленими поглядами родичів), що з самісінького початку була більше схожою на дитячу забавку якогось ювеліра, просто на очах змінювалася.
Це відбувалося доти, поки вона зовсім не зникла, окутана чарівним сяйвом. А тоді так само раптово з’явилася, але вже іншою. Тепер химерні переплетіння були значно загадковішими, а блискучі дорогоцінні камені помітно побільшали. Проте здивувало не це, а те, що я не могла позбутися дивної прикраси, хоч як би не намагалася. Не те, щоб хотіла розірвати заручини, просто дуже цікаво вже було роздивитися цю красу повністю на долоні, а не постійно викручуючи руку, щоб сформувати повноцінну картинку.
– Що відбувається?– злякано запитала я, хоча швидше це було звичайне здивування. Спершу все здавалося нормальним, але обручка почала нагрівати шкіру й приємне відчуття поволі перетворювалося на біль.
– Не хвилюйтеся. Час на роздуми й на те, що ви можете відмовитися, сплив. Тепер ми офіційно наречені й ніщо не зможе стати на заваді нашому весіллю, а потім вже і подружньому життю. Хіба лише смерть,– заспокійливо взяв мою руку Даріс і від його доторку біль миттю вщух.
– І у всіх…кхм… ця процедура відбувається так само?– здивовано запитала, адже нічого не чула про це раніше. Як і взагалі про будь-що пов’язане з заручинами чи весіллям. Та й мене це взагалі не цікавило, тож тепер мушу все з’ясовувати на ходу.
– Загалом так. Дехто для заручин може використовувати не обручки, а, наприклад, браслети чи… як їх там…здається, на букву «т» починається,– задумався він.
– Тіари?!– від здивування аж викрикнула я.
– Так. Це залежить від того, до чого прив’язана родова магія та від стихій, що поєднуються,– злегка посміхнувся він. Здається, зараз я нагадувала більше маленьку дитину, що цікавиться всім підряд, аніж дорослу жінку, наречену та майбутню дружину. Проте байдуже, все це зараз для мене в новинку, тож нехай потерпить. Та й ми познайомитися ж мали.
– Розкажи трішки про себе,– раптом перейшла я на «ти».
– Ну більшість ти вже знаєш,– приєднався й собі Даріс.– Давай розповім, що справді є загадкою для більшості. Моя сім’я зовсім не ті, ким тобі здаються. А все, що в мене є – результат клопіткої праці чи точніше – постійні намагання в магії спробувати щось нове. Деколи це закінчувалося не дуже добре, але результат досить непоганий, правда?
– Оце так спробувати щось нове…
– Та це дрібничка. Люди, що справді навчилися володіти магією, здатні й на значно масштабніші речі. А я у більшості ж випадків покладаюся на дар та чуття.
– Хочеш сказати, що один з найкращих магів наших земель досі не володіє повністю своїм даром?– здивувалася я та водночас розчарувалася. Як той, хто досі не опанував своєї сили, зможе навчити цьому мене?
– По-перше, я не вихваляюся, але офіційно вважаюся найкращим магом королівства Ендоран,– о, зовсім не вихваляється, звісно.– А по-друге, не зовсім. Я повністю володію своїм даром, але не до кінця відкрив його потенціал. Для цього мені й потрібна ти.
– Але ж я сама ще не навчилася повністю володіти власним даром!
– Проте твоя магія вже дуже сильна і є ще…ритуали,– чомусь практично прошепотів він останнє слово, проте я проігнорувала це. Зараз важило більше інше питання.
– То цей шлюб лише для того, щоб я розвинула твою магію?!
– Не зовсім. Але ти серйозно думала, що люди так просто кидаються у якесь задрипане містечко, де навіть магією повноцінно не покористуєшся та заручаються з незнайомками? Чи може це просто доля? Тільки не кажи, що віриш у все це,- розсміявся Даріс.
Я дивилася на нього і не могла промовити ні слова. Як? Чому? Навіщо так одразу? Можливо і хотіла б вірити десь глибоко у підсвідомості, то й що з того?
– Ти ж розумієш, що цей шлюб фіктивний?
А наче я не знала? Сама сотню разів хотіла сказати це йому в обличчя. Але ж ні, почекала. Тепер же цей нахаба скористався можливістю. Ну супер просто. Хоча сама винна. Ще й взяла та повністю довірилася незнайомцю, повірила у щирість та ілюзію, яку він створив. Хоча то, здається, справді була магія, яка зараз розвіялася, як магічний пил під сильними подувами вітру.
Ні, він і далі продовжує бути таким самим красунчиком, неначе з обкладинок магічних газет, проте ілюзія добродушності зникла. В нього не такий вже і світлий фон, як я думала. Здається, він здатен і на гірші речі, ніж просто словесно образити мене та моє рідненьке містечко. Проте я сама винна. Згоду вже не забереш. Хіба лише… Ні, прощатися з власним життям не збираюся. Та й Даріс мені ще знадобиться. Просто переконаю комісію в своєму щасливому шлюбі й далі житиму власним життям. Ніхто ж мене не зможе примусити допомогти йому повністю пробудити магію, чи не так?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно