Це просто доля - Софія Вітерець

Я забігла до кімнати Розалії та з гуркотом зачинила двері за собою. Ні, не тому, що злилася сама на себе за те, що не провела сьогодні більше часу з рідними. Знаю, що ще встигну. Зараз же потрібно було дізнатися в єдиної сестрички, що ж таке змусило її подолати довгий шлях до Кепітелії. Ну а для цього потрібно було розбудити сестричку, для початку.

З самісінького дитинства Розалія показувала неабиякі навички непробудного сну. Її абсолютно нічого не могло підняти з ліжка, деколи навіть магією намагалася це зробити, але дарма. Молодша сестричка мала дуже потужний дар і неначе відчувала наперед, що хочу зробити та просто перед сном начакловувала на себе щит. Ладна поставити все, що завгодно на те, що її і найсильніші маги в такі моменти не змогли б розбудити (а моя скромна особина також відносить себе до їх числа).

Проте в той момент мала щиру надію на те, що стрес виллється у інше русло й вплине на надзвичайний сон Розалії. Більш того, я щиро й усім серцем вірила в це. І, до речі, не прогадала. Після гуркоту сестричка ще кілька разів перевернулася з боку на бік, загорнулася сильніше у теплу та страшенно м’яку ковдру, а потім раптом стрепенулася і загорлала:

– Ні, не чіпайте! Не забирайте мене, будь ласка! Прошу вас, прошууу,– уже ридала вона, прикриваючи руками своє обличчя. За кілька хвилин з прекрасної казки воно перетворилося на зображення повного відчаю, розпачу, що душив з середини та неначе чорними згустками негативу поглинав Розалію все більше й більше.

Я здивовано дивилася на це. Не думала, що все стане настільки серйозно і переллється у неабияку загрозу хоча б тому ж ментальному здоров’ю. З, як я думала, абсолютно непотрібних навичок академії, мені найбільше запам’ятався курс медицини. Ні, нас не готували на цілителів, просто розказували головне, але навіть там достеменно зрозуміла і ретельно простежила залежність фізичного стану від ментального.

– Ну все сестричко, заспокойся,– обійняла її та почала легенько погладжувати по спині.– Тут нікого немає. Вибач, це я тут стільки шуму наробила. Не знала, що так вийде.

– То…,– озирнулася вона по сторонах, все ще схлипуючи та хаотично витираючи обличчя і так вже мокрими від сліз руками.– Тут нікого немає, так? Немає ж?

– Звісно. Чому б я тобі говорила неправду. Знаєш же, що ніколи такого не зроблю. Та й твій дар дуже сильний, можеш перевірити мене сама,– зняла ментальний блок, щоб Розалія легко могла проникнути мені в голову й перевірити спогади. Процедура не з простих, проте навіть у такому стані Розалія з легкістю впоралася б з усім. Але та й не стала цього робити. Зате братчик Крейг опинився тут як тут і одразу почав ритися по моїх спогадах зі столиці. Ох, от-от підібрався б до найцікавішого. Подивилася б я на його обличчя в цей момент…

– Крейг, забирайся геть!– подумки прокричала я так гучно, як тільки могла. Знала, що це непоганий прийомчик, щоб провчити тих, хто забагато хоче знати. Після цього його слух ще хвилин п’ять не зможе повернутися до норми. Але хай знає, як лізти туди, куди не просять.

– Не потрібно,– видавила з себе Розалія.– Я тобі завжди довіряла найбільше. Тому й подумала, що лише ти мені зможеш допомогти з...

– То з чим саме? Розкажи мені, сестричко. Будь ласка.

Розалія зручніше вмостилася на широкому ліжку, витерла рукавом брунатної сукні сльози й почала тендітними тремтячими руками перебирати своє золотаве волосся. Вона досі скажено нервувала, хоча я відчувала, що ось-ось і дізнаюся страшну таємницю. Напевно про неї нікому й не буде відомо, окрім мене.

– Все почалося приблизно рік тому,– почала розповідати вона, а у її блакитних очах забриніли сльози, що от-от готові були зірватися маленькими крапельками та ще більше зіпсувати фіолетову сукенку з блакитним мереживом. Проте Розалія все ж тримала себе в руках.– Однієї ночі була дуже сильна гроза. Блискавки спалахували в небі щосекунди, гілки дерев тільки те й робили, що тріщали під сильними подувами вітру і ламалися, падаючи додолу. Гуркіт грому дужчав щосекунди. Мені було дуже лячно й я ніяк не могла заснути, намагаючись не повертатися свідомістю у той день. Знаєш же, як я колись маленькою побігла на озеро й мене там застала дуже потужна гроза?

Я мимоволі пригадала той страх, що опанував мною у вісім років. Ні, це було не через сильну грозу, якої страхалися всі ендорці через несподіваність її наслідків у нашому королівстві. Ще змалку встигла зрозуміти, що нічого не боялася так сильно, як втрат. Магія, то ще навіть таке. Але от втратити когось з власної родини, особливо молодшу сестричку – найгірше, що могло б статися.

Саме тому того дня я накинула на себе довгого плаща й подалася на пошуки маленької Розалії. Знала, що вона з друзями буде крутитися десь біля озера, адже там було їхнє улюблене місце для ігор. Як мені було достеменно відомо і те, що поруч з ними немає дорослих чи хоча б трішки старших дітей. Я мала наглядати за ними того дня, але мені хотілося погуляти з Бель, а не бігати за малечею, яка ще й говорити нормально не вміє.

Тому як тільки зрозуміла, що починається гроза, побігла туди. Взагалі не дивилася під ноги, лише на ходу начакловувала для себе везіння, щоб не зашпортнутися об якийсь камінь або корчувате дерево. Боялася, що щось має статися, а ще страшенно не хотіла, щоб через мене постраждала улюблена сестричка.

Проте було занадто пізно. Коли я вибігла на берег озера, то з іншого боку стояла Розалія й одна з блискавок раптом полетіла в неї. Все відбувалося за лічені секунди і я знала, що могла б встигнути, але пам’ятала про жорсткі правила про використання магії не більше, ніж за п’ять метрів від себе (*). В разі його порушення можна було поплатитися життям, особливо якщо використовувати такі сильні чари, як хотіла.

А ще…мені було вісім. Я вагалася. Такого раніше ніколи зі мною не було. А секунди пролетіли надто швидко. Сестричка пронизливо закричала і мене раптом засліпив яскравий спалах світла. На щастя, все минулося благополучно. Тоді її магія прокинулася і Розалія поставила свій перший щит. А я в той момент зненавиділа всі правила та пообіцяла собі, що більше ніколи не допущу подібного, захищатиму її ціною власного життя.