Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Ні про що таке… просто сказав, що він твій далекий родич. Це правда?

– Ми, нащадки первозданних – усі між собою родичі. Якось розповім тобі про це докладніше. А тепер настав час повертатися. Господарі ночі   не мають права кидати гостей надовго.

І Веді знову довелося стояти поруч із ним – посміхатися, повільно й важливо кивати головою, зображаючи з себе таку собі королеву балу.

Вечірка тривала. Голоси звучали голосніше, музика дзвінкіше. Місячне світло та вино розпалювали бажання. Але вампіри не залишали свято, жодна пара не усамітнилася в нетрях парку, щоб насамоті насолодитися одне одним, хоча поцілунків та обіймів ніхто не соромився.

Веда намагалася триматися в тіні, осторонь. Їй  не було затишно. Підбадьорливі погляди, що кидали на неї вампіри, лише  додавали ніяковості. Ріас блукав неподалік, але не наважувався підходити ближче, бо Х'ярго пильно стежив за тим, хто знаходиться поруч із нею. Все це підтверджувало  її колишній здогад. Ніякою королевою Дорліс не була. Останнє слово так чи інакше залишалося за Х'ярго. Виходить, розбудивши брата, Дорліс фактично позбавила себе влади.

Веда засунула руку в сяючу воду фонтану, розплескала відбитий у ньому місяць і замислилася. 

Невже вся мета її дивної подорожі до іншого світу полягає лише в тому, щоб вийти заміж і народити дитину? Чи не надто це убого для неї, яка мріє про всесвітню славу у світі людей? У неї чудовий голос, вона пише гарні пісні, гурт набирає популярності, а що тепер? Відмовитися від життя, повного цікавих речей, засісти в якомусь загаженому купами золота будинку, і няньчити сопливих вампірят? Якщо  це так, то інший світ досить жалюгідний! А Гнат? Невже вона його ніколи більше не побачить? 

Сльози стримати не вийшло, але почувши за спиною кроки, Веда швидко хлюпнула собі в обличчя водою з фонтану.

– Наше свято здається тобі нудним? – підходячи до неї, запитала Дорліс.

– Ну… таке собі, –   Веда не стала лукавити.

– Шкода! А ми влаштували його, щоб розвеселити тебе. Одне твоє слово – і все скінчиться.

– Ні! Нехай ті, хто хочуть – веселяться. Не варто звертати на мене увагу.

– Вампіри стурбовані, – спохмурніла  Дорліс, – Вони запитують, чому гостя сумує і тримається осторонь? Потрібно побути серед гостей, люба! Тим більше, зараз Х'ярго намагатиметься відкрити дорогу у світ людей.

– Зараз? – злякалася Веда, уявивши, як увесь цей розпалений святом натовп, побіжить на вулиці людських міст.

– А навіщо чекати?

Шумний ще хвилину тому парк, несподівано поринув у тишу, лише вода у  фонтанах продовжувала тихо шелестіти.

Вампіри щільним кільцем оточили Х'ярго, розступилися, пропускаючи до нього Дорліс і Веду, і знову зімкнулися;  з жадібністю і обожненням,  з палаючими очима, у яких, відбивалися місячні виблиски, дивилися вони на свого короля.

– Ось і те, чого ви так довго чекали! – надто урочисто, майже театрально оголосив Х'ярго і прокреслив у повітрі якийсь химерний знак.

Хоч його рука рухалася повільно, Веда не встигла встежити за нею і не змогла розібрати, що то за символ. Подумки вона вже гарячково шукала спосіб закрити портал, який Х'ярго збирався відкрити, але розуміла: її знань для цього недостатньо. Навряд чи заклинання, вигадане тут же, з перших же слів, що спали на думку, і кульгавої рими, зможе протистояти  магії  віковічного вампіра.

Х'ярго заплющив очі і почав щось швидко говорити про себе. Обличчя його при цьому страшно змінювалося: загострилося, застигло і зблідло майже до прозорості, на місці очей утворилися чорні бездонні провалля, і вся його  привабливість випарувалася – він став схожий на чудовисько з нічних кошмарів з шаленими далекими очима, позбавлене будь-яких людських якостей, а місяць щедро обливав його зверху своїм зеленим, мертвим сяйвом.

Веда розуміла, що це лише химерна гра напруженої обстановки, уяви і примарного світла, але їй все одно стало дуже лячно.

Закінчивши читати, Х'ярго знову почав креслити у повітрі – швидко і різко. Спершу слід  від його руки здався наче прозора тінь, потім став кривавим, затанцював в шаленому танці, а слідом, простір праворуч від Х'ярго пронизали  блискавки, і він розколовся навпіл.

Повітря відчинилося, як чорна полога. З прорізу заблищало золотисте світло нічних ліхтарів, а за мить з'явилося й саме місто: тиха вулиця, п'ятиповерхові будиночки, освітлені вікна. 

Краєвид був Веді не знайомий, але це нічого не означало. У її власному місті повно ось таких захованних, невідомих вуличок.

Глухе, збуджене гарчання прокотилося натовпом вампірів. Вони підібралися та застигли. Так, мабуть, напружуються звірі в засідці перед тим, як стрибнути на здобич.

– Дорога є, але пройти нею ще не просто, – сказав Х'ярго, – надто довго наші світи були роз'єднані, надто багато зв'язків треба відновлювати. Є й приємна новина! Скоро я почну вас відпускати до людей. По два вампіри у кожний відкритий світ. Декому доведеться почекати своєї черги, однак інакше не можна. Час та умови змінилися.

– Х'ярго! Х'ярго! – знову заревів натовп. – Слава! Слава!

Х'ярго поблажливо почекав, поки стихнуть захоплені крики і знову заговорив: