Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Ні. Дорліс привезла мене з лісу машиною.

– У мене є  кращій спосіб пересування, – усміхнувся він, притягнув Веду до себе і міцно обхопив.

У вухах загуло, потім вона відчула, що розчиняється в якомусь гарячому вихорі і летить безтілесна і невагома. А наступної миті її ноги знову торкнулися твердої землі.

Вони стояли посеред знайомої галявини з надгробками.

Веда потрясла головою, тримаючись за Х'ярго і намагаючись позбутися легкого запаморочення.

– Чому Дорліс так не вміє?

– Не всі вампіри – чарівники. Це, швидше, виняток, ніж правило, – відповів Х'ярго, дбайливо відкидаючи з блідого обличчя Веди   пасмо волосся.

– А ти?

– Я надто старий і пам'ятаю світ, єдиний для всіх, у якому правили закони магії… Люди теж їм підкорялися. Потім стався поворот, світи розділилися і кожен почав жити сам собою… Але я не маю бажання говорити про це зараз.

– Колись  розкажеш? – спитала Веда, крокуючи поряд з ним вузькою лісовою стежкою.

– Розкажу. Тобі ще багато про що доведеться дізнатися.

За деревами замаячила густа сіра завіса чи  то туману, чи то диму.

–  Що це?

–  Твій шлях.

Веда глянула сердито, побігла, торкнулася завіси рукою, насилу просунула туди пальці і тут же висмикнула: туман був дуже в'язкий, липкий і неприємний на дотик.

– І що це значить?

– Тобі доведеться залишитись тут, поки туман не розсіється.

– Але чому? – у серцях вигукнула Веда.

– Мабуть, тому, що ти потрапила сюди не випадково. До речі, цей світ називається Зальгар. Звикай до думки, що в колишнє життя ти, мабуть, більше й не повернешся. Будь-хто, хто перетинає грань не уві сні, а наяву, ризикує залишається по інший бік назавжди, – Х'ярго байдуже знизав плечима.

– Як не повернусь? – з жахом вигукнула Веда, – Ні, я на подібне не погоджувалася! Там у мене все… життя… музика… Гнат! Дорліс сказала, що моя місія – пробудити тобе! Я ж тебе розбудила! То чому не можу піти?

– Такі  ось закони іншого світу!  Ти можеш вирватися з нього на якусь мить, але він незмінно притягне тобі назад. А Дорліс погано знає…

– Я тут не залишусь, ні! Нізащо не залишусь! – Веда розлючено замотала головою.

– А який у тебе вибір? – тихо засміявся Х'ярго.

– Тобі смішно? А нічого, що якби не я, ти б так і валявся  ще казна-скільки років! – вигукнула Веда з такою люттю, що дерева загомоніли і захиталися, наче від сильного, раптового вітру.

– Перестань! Інакше накличеш бурю.

– То це я роблю? – остовпіла вона.

– А хто ж ще! Така відьма, як ти має  вчитися керувати своїми  емоціями – це перше правило для відьми. А тепер послухай мене. Нема чого впадати в похмурість. Результат шляху незрозумілий, зараз потрібно зосередитися на тому, куди ти підеш, а не на тому, що чекає на тебе в кінці. Цей світ створено в такий спосіб, що у ньому може статися майже все. Зрозуміло? До того ж, є ймовірність, що тобі не захочеться повертатися назад до людей, коли ти знайдеш те, що шукаєш.

–  То я повинна тут щось знайти?

– Моє пробудження – лише початок, а ніяк не мета твого шляху.

– Знаєш, це  дуже слабка втіха!

Веда зробила ще одну спробу просунути руку крізь туман, але навіть палець засунути не змогла, туман раптом став твердим, як камінь.

Тоді вона вперлася чолом у туманну стіну і заплакала від нестерпного жалю до самої себе. Все прахом! Нові концерти, шалена популярність, кліп… Гнат…

– Коли заспокоїшся, поговоримо більш докладно, – сказав Х'ярго, – Тобі доведеться багато  про що дізнатися.

– Клята стіна! – схлипнула Веда і знову вдарила ногою в туман, – Клятий інший світ, як там його ...

– Може ще головою бажаєш побитися? Я зачекаю скільки знадобиться…

– Та пішов ти! –  гаркнула Веда і  в серцах додала декілька матюків.

– Разом підемо, – засміявся Х'ярго, обіймаючи її, – Тут нам поки що робити нічого.

Вона обхопила його за плечі і, закинувши голову, проникливо подивилася в його мерехтливі очі.

– Скажи, що це неправда, і що я зможу, зумію повернутися!

– Така можливість є, – посерйознів Х'ярго. – Повернешся, якщо в тебе вийде знайти саму себе!