Скляне прокляття - Томас Тімайєр

він змахнув дрючком і щосили загатив по кутастому черепу ватажка. Тварина відскочила, проте вже за секунду зуби собаки клацнули біля самої шиї Оскара. Гострі, наче леза, вони лише на кілька міліметрів не досягли своєї мети. Пес застиг над юнаком, утупившись йому просто в очі. З його губ злітала піна, а в очах палала жага убивства.

Думки Оскара сплуталися. Біль і спека зробилися нестерпними. Він розумів, що опиратися не варто, і йому все одно судилося померти. Навіщо ж тоді всі зусилля? Та, якщо вже помирати, то так, щоб супротивник відчув, із ким має справу.

Він підняв руку, виставивши лікоть, щоб захистити обличчя.

І тут сталося дещо зовсім не очікуване. Ватажок здригнувся й позадкував, ніби отримав потужний удар електричного струму. Його зляканий погляд не відривався від руки Оскара. Інші собаки теж відступили, опустивши голови й підібгавши хвости. Здається, у хлопця з’явився шанс!

У голові юнака знову пролунав голос.

«Підніми руку, — промовив він. — Якщо піднімеш руку, станеш вільним».

Оскар не міг повірити в те, що відбувається. Нібито бачиш страшний сон і не можеш прокинутися. Собаки, які хвилину тому ладні були розірвати його на шмаття, всі до єдиного відступили назад і нерішучо застигли. Що сталося? Рука… Так-так, рука…

«Усе буде гаразд, ось побачиш».

Поволі, долаючи біль, Оскар підняв руку. Вухаті на падники позадкували й заскавчали. Звиваючись від люті і страху, вони тулилися одне до одного. Оскар підповз до ватажка. Той спочатку глухо загарчав, а потім почав перелякано дзявкати. Коли ж Оскар наблизився до тварини на відстань витягнутої руки, пес стрімко розвернувся й кинувся навтьоки. Слідом за ним побігла й уся зграя.

Юнак деякий час стежив за ними, відчуваючи, як непритомніє, а потім долілиць упав на землю.

Еліза застогнала від жаху. Її очі закотилися так, що здавалися зовсім білими.

— Ні, ні! Забирайся, не смій! Дайте йому спокій…. Іди геть! Геть звідси!

— Що сталося? — Шарлотта схопила її за руку. — Щось із Гумбольдтом? Ти бачиш Оскара?

Еліза не відповідала, похитуючись із боку в бік, як за смучена й розгублена дитина.

— Усе… буде… гаразд, — пробурмотіла вона, і голос у неї став якимсь чужим. — Ти станеш вільним.

— Вільним? — Шарлотта остаточно заплуталася. — Від чого?

— Все буде гаразд, ось побачиш…

Гумбольдт зупинився. Агресивне дзявкання, що долинало здалеку, змінилося на боязке виття. У ньому звучав панічний страх. У хащі почувся якийсь шум і тріск сухих гілок, а потім усе затихло. Він бачив, як із заростей баобабів вискочила невиразна тінь. За нею друга, потім ще і ще.

Те, від чого тікали тварини, напевне, перебувало в гущавині лісу. Гумбольдт поміркував, чи не варто ризикнути й подивитися на власні очі, що ж там таке, та вирішив утриматися. Вчений не мав наміру наражатися на невідому небезпеку.

Він уже збирався було іти своєю дорогою, коли долинув якийсь новий, ледве чутний звук. Його джерело перебувало десь поблизу.

Людський стогін!

Учений вихопив шпагу з піхов. На відполірованому клинку зблиснув сонячний промінь. Міцно стискаючи зброю в руці, він обережно просувався в глиб лісу. Дерева тут росли так густо, що йти між ними Гумбольдту дововилося дуже повільно. Серце шалено калатало. Він був готовий до того, що зараз на нього може кинутися гієновий собака, однак нічого такого не сталося. Навколо панувала тиша, не було чути навіть коників і цикад. Замовкли і пташки.

Раптом щось у сухій траві привернуло його увагу. Спершу він вирішив, що це труп мертвої тварини, та, підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним людина. Убита або тяжко поранена.

Наступної миті йому перехопило подих від хвилювання.

— Боже милий! — лише й зміг прошепотіти він, зрозумівши, хто перед ним. — Оскаре!..

27

Макс Пеппер ніколи раніше не потрапляв у такі місця. Телеграфна станція в Дакарі виявилася крихітною халупою, до якої напхалося стільки людей, що нічим було дихати. Впритул один до одного люди сиділи на ослонах і ящиках, на підлозі, навіть на підвіконнях. Усі погляди були звернені до сусіднього приміщення, де сумлінно працювали, змокрівши від напруги, начальник телеграфу й обидва його службовці.

Люди сунули сюди звідусіль зовсім не для того, щоб відправити телеграму, а для того, щоб хоч краєчком ока побачити незвичайні машини та стрічки з повідомленнями, які виповзали з двох блискучих металевих ящиків. Місцевий телеграф приваблював до себе силу-силенну людей, і навіть суворий начальник уже не намагався вигнати чорношкірих глядачів із свого офісу. Єдине, чого він зміг домогтися, — дотримання цілковитої тиші.

Пеппер насилу відшукав собі місце між двома дуже різними людьми. Ліворуч від нього сиділа огрядна темношкіра жінка, загорнута у строкату національну одіж. Жінка весь час жувала листкове печиво. Праворуч опинився низенький літній чоловік у чалмі та з ріденькою борідкою. Жінка пошепки запропонувала Максу пригощатися, та він ввічливо відмовився.

Повітря тут було таким густим, хоч скибками нарізай. Крізь відчинені двері можна було бачити обох операторів і їхні старі телеграфні апарати з начищеними до блиску бронзовими й латунними деталями. Один із операторів сидів за апаратом і старанно вистукував щось на клавішах, другий витягав паперову стрічку з приймального пристрою і зачитував уголос те, що на ній було написано.

Макс глянув на годинник. Але чому вони й досі зволікають?

Йому ледве вдалося відірватися від найманців, які всюди супроводжували обох журналістів. Він заявив, що на кораблі намокли всі його запаси паперу. Гаррі взявся провести Макса до кварталу, де були крамнички з письмовим приладдям. Переконавшись, що за ними не стежать люди Уїлсона, обидва круто змінили маршрут і щодуху кинулися на телеграфну