Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Звісно, що так, — озвалася Еліза. — Це привітні люди, які завжди готові допомогти нужденним.

Гумбольд кинув на неї скептичний погляд.

— А тобі доводилося колись спілкуватися з місіонерами?

— На Гаїті вони займаються доброчинністю, надають медичну допомогу й відкривають школи.

— А ще, — додав Гумбольдт, — викорінюють місцеві релігійні культи і сприяють європейській колонізації. Особливо тут, в Африці. — Він зітхнув. — Ти знаєш мою думку стосовно цього. Я переконаний, що втручання в чужу культуру є неприпустимим. Проте зараз мова не про це. Ми маємо набагато важливіші проблеми.

Час наближався до полудня, й температура в тіні досягла тридцяти градусів. Сонце безжально палило суху землю. Цикади сповнювали повітря оглушливим сюрчанням. І десь там, на розжареній рівнині, чекав допомоги Оскар, котрий міг сподіватися тільки на свого батька.

Наразі Гумбольдт прийняв рішення. Підійшовши до рюкзаків, він розшукав і прикріпив до поясу свою флягу з водою.

— Що в тебе на мислі? — запитала Шарлотта.

— А ти як гадаєш? — він перевірив, чи поклав у сумку карту й компас, і нахилився, щоб узяти ціпок. — Я вирушаю на пошуки.

— Але ж ти сам казав, що це небезпечно!

— Так, але сидіти тут склавши руки мені вже несила. Я маю діяти, і негайно. До того ж, зараз день, а я чудово орієнтуюся на місцевості, — він показав на свою сумку, де лежали карта і компас.

Еліза кивнула:

— Тільки обіцяй нам бути обережним. Зайве не ризикуй, гаразд?

— Обіцяю! А ви за жодних обставин не рушайте з місця. Я скоро повернуся. А, як пощастить, то й разом із Оскаром.

Поцілувавши Елізу, він рішучо попрямував на південь, до гір.

Оскар насилу підвівся й рушив уперед. Крок за кроком — усе далі й далі на північ. Гори поступово ставали трохи нижчими. Навколо він бачив один і той самий похмурий пейзаж. Пісок, каміння, глина, сухі чагарники й іноді — баобаб. А в проміжках — пустеля. Де зараз той білий димок, що його хлопець помітив зі скелі, він міг лише здогадуватися. Звісно, можна було б вилізти на дерево й подивитися, та для цього він уже не мав сили.

Зараз, мабуть, була вже одинадцята година. Спека зробилася нестерпною. Сонце розжарило савану, й це позбавило хлопця відчуття часу. Ані струмка, ані калюжки — лише розтрісканий сухий ґрунт під ногами. Деякі тріщини досягали півметра завглибшки, і треба було весь час стежити, щоб не втрапити в одну з них ногою. І, до того ж, ці оглушливі голоси безлічі комах! Від них просто божеволієш. Щохвилини сюрчання коників і цикад ставало голоснішим, заважаючи юнаку зосередитися й обрати правильний напрямок. Він брів навмання, не зовсім усвідомлюючи, що робить.

Можливо, він рухається по колу? Цілком імовірно Принаймні, деякі кущі здавалися Оскару на диво знайомими. Вилізти на дерево? Та цьому заважає рука. Свербіння під шкірою перетворилося на нестерпне печіння, а шкіра передпліччя зробилася грубою і нагадувала луску якоїсь рептилії.

Оскар глянув на небо.

Сонце вже було майже над головою. Його власна тінь нагадувала невеличку темну пляму біля ніг. Іще трохи, й він просто спечеться, як і все в цій бісовій савані.

Утомлений і знесилений, він плентався далі, не звертаючи уваги на дивний шум — спочатку його було ледве чути, але згодом звук зробився гучнішим. Спершу юнак вирішив, що це знову ті ж самі цикади, та невдовзі зрозумів свою помилку. Звуки складалися в чудернацьку мелодію. То був голос, і він співав.

Оскар зупинився, прислухаючись.

Ось знову — тепер уже зовсім голосно й виразно. Причому, здається, що голос не долинає ззовні, а звучить просто в його голові.

Він потер скроні. В цій мелодії було щось невловиме і прозоре, нібито її видавали скляні голосові зв’язки.

«Зосередься! — наказав він собі. — У тебе вже починаються галюцинації. Музика в голові, скляні голоси… Так тобі незабаром і каганці в очах засвітяться. Думай лише про дим, який указує тобі напрямок!»

Хлопцеві довелося докласти нелюдських зусиль, аби розірвати гіпнотичні чари скляного голосу й рушити далі. За деякий час голос почав затихати. Ще декілька хвилин — і він остаточно замовк. Оскар глянув уперед.

Перед ним постали зарості баобабів. Сіра кора й товсті, вигадливо вигнуті стовбури робили їх схожими на якихось доісторичних істот, що дійшли до нас від тих часів, коли люди ще вважали тварин своїми предками. З власної волі він, звісно, нізащо б не поткнувся в таке місце, але тут уже вибору не було. Оскар ступив під покрив таємничого лісу, насилу здолавши в собі внутрішній опір.

Величезні дерева, як не дивно, майже не давали тіні. В цьому лісі хлопець знову втратив орієнтацію. Йому раз у раз доводилося обминати велетенські покручені стовбури та гігантські корені, що виступали із землі. Через це Оскар весь час змінював напрямок і за декілька хвилин уже зовсім не розумів, де він і що саме з ним сталося.

Подолавши відчай, що раптом охопив душу, він усе ж продовжував рухатися далі. Всі дерева в цьому лісі здавалися однаковими. Їхні голі віти, схожі на химерні руки скелетів, утворювали коридор над його головою. Рідке листя тріпотіло від спекотного вітру.

Оскара охопила паніка. Слід негайно забиратися звідси. Інтуїція підказувала: щось лихе чатувало на нього серед цих стовбурів. Він спіткнувся об корінь і зупинився.

Попереду, кроків за двадцять від нього, на стежку вискочила невелика тварина. Чотири лапи, широкий череп, вуха стирчать. Схоже на собаку. Шерсть мичкувата, жовта, з темними смугами. На боках у звіра шерсті майже не було, тож там видніла гола чорна шкіра. На нижній щелепі загрозливо